Повстанці✑24✑

Ще пригадую такий епізод. Була на дворі тепла погожа днина. Я, як завжди, була з дідом. Дід шив з липової кори коробку, а я коло нього була під дахом, що мав вихід на пастівник. Раптом прибіг з пастівника Ладик ,вуйка Петра, озброєний крісом – “дайте скоро їсти!”, слава Богу, що тоді дід мене послав, а сам не пішов. Ми обоє пішли до комори, я дала йому хліба і молока. Ладик сів їсти, а я стояла коло нього. Загавкав наш пес: «Іди подивися хто там є» – сказав Ладик. Я вийшла і подивитись. Коло діда стояло двоє більшовиків (совітів). Я скоро повернулась до комори: “Ладик, Совіти!” Ладик положив недоїдений хліб, молоко в горнятку, взяв кріс в руки і тихо вийшов, пішов в городи. Щастя велике, що так тоді обійшлося. Дід потім говорив, уже онуки мої йдуть на ризик, хочуть вільної України. Я ще так хотів би дожити до того часу, коли Україна буде вільною. Адже йому було більше вісімдесяти років.
Як би ви могли встати діду – є вільна Україна, але східний сусід і далі хоче правити, нами як колись. Але ми не хочемо, щоб наші онуки вмирали так, як ваші, діду. Бо ваші онуки пішли на смерть. Зараз ми маємо багато чого, і хліба доволі, і одягу, і поля. Тільки працювати на ньому нема кому. Діти вчаться. Будинки будуються. Встаньте діду! Ви були мені з мамою найріднішими людьми. Хоч не тулили до себе, не обнімали, але від вас йшло тепло, рідне тепло. Нехай буде пухом Вам земля і Бог нехай опікується Вашою душею. Спіть вічним сном, мій єдиний добрий діду.
Не було кому заступитись за мене, коли кривдили. Пам’ятаю, не знаю чого, мене Мілько попік кропивою по животі. Я так кричала, що було чути хтозна де. Мама була в Стрілищах, ходила туди на базар, до аптеки і там ми мали родину. В той час мама поверталась додому, була недалеко від села і почула мій крик. Бігом бігла додому. Я була обпечена і пролежала після того хворою два дні.
А другий раз посадив мене Мілько на гніздо з осами. Вони полізли попід сорочкою і всю мене покусали. Я також дуже кричала. Мама прибігла з поля, не вияснила в чому річ і ще мене почала бити, бо через мене покинула в чужих людей роботу. Але як підняла сукенку, то побачила, що мене покусали оси і жахнулася: «Боже, за що? Чому ви такі жорстокі?! За які гріхи має терпіти моя дитина?” Мама плакала, а мене змастила горілкою, її дала Прикопишина Паська (стара Прикопиха була мудрою жінкою). Так я росла, не мала мама зі мною спокою.
За що, за що не мали ми спокою,
Я з вами мамо, а ви зо мною.
Чому в нас доля була така
Жорстока, підла і гірка.
Я виросла, вже діти й внуки в мене є
але дитячий біль і досі в думках моїх живе

Анна Бойко с.Яглуш Івано-франківська обл.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Цей допис має 4 коментарів

  1. Це, напевне, найважчий біль – з дитинства… Тому він і запам’ятовується найбільше і найдовше..
    відчуваю і сам це…

  2. власне.
    ми всі родом із дитинства.

    гарне оповідання.

  3. мій дідусь також мріяв про вільну Україну, навіть три місяці прожив у Незалежній…

    гарна у вас розповідь

  4. Прочитал….что сам пережил…не дай бог такого никому

Залишити відповідь