Як видати книжку своїй бабусі й зробити її щасливою

20.02.2019

Як власноруч видати книжку мемуарів своєї бабусі? Знайти дизайнерів, редакторів, ілюстраторів, видавців і перевірити кожну деталь так, щоби сама авторка ні про що не дізналася. Архітекторка та дизайнерка Ольга Супрун зробила для своєї бабусі найліпший подарунок: видала книжку її мемуарів. Анна Бойко згадує своє життя, дитинство в селі Яглуш, наповнене пригодами допитливої дівчинки й жахами війни, розповідає про традиції та побут Прикарпаття – усе це зі щирим бажанням переповісти чесну історію. Ольга розповіла Читомо про досвід створення книжки для бабусі.

 

Усе почалося з того, що бабця з 90-х, уже за незалежності, почала показувати свої вірші. 2001 року в селі провели творчий вечір її поезії – вона тоді ще молодою бабусею була. А у 2009 ми з батьками надрукували на домашньому принтері збірку її віршів – і в момент, коли бабуся тримала її в руках, вона відчула натхнення, щоб написати спогади зі свого життя. Пізніше ми приїхали в село, а бабця сидить і пише мемуари на аркушах. Ідея видати це з’явилася, коли в нас уже був готовий матеріал. Усі навколо казали, що треба зробити з цього книжку, але насправді ніхто за це не брався.

 

Щойно бабця дописала спогади, я створила блог, куди їх публікувала. І за два роки почала крутитися навколо видання цієї книжки, намагаючись розібратися в усій цій сфері, розпитувала різних людей. Зокрема консультувалася з Андрієм Ясіновським із Видавництва Українського Католицького Університету, він розповів мені про фарби, пігменти, обкладинку, який колір ліпший, сказав, що обов’язково має бути щось червоне.

У 2016 році бабуся зламала ліву руку й через це не могла вишивати та в’язати – а це основне заняття, яке її тримає, завдяки йому вона відчуває свою важливість у родині: кожному зробити п’ять або й цілих десять вишиванок. Та саме тоді вона ще раз переписала свої спогади: десь я неправильно надрукувала, десь вона додаткові деталі згадувала. І коли вже я побачила 90 сторінок рукопису, зрозуміла, що матеріал готовий – треба робити книжку.

Увесь обов’язок видання тримався на мені, оскільки я єдина була в темі. Я почала самостійно з’єднувати рукописи 2009 та 2016 років, щоб редакторка отримала два шматки й обрала з них найкращі частини. Перевіряла оповідання за хронологією: через те, що спершу існував блог, окремі уривки вже зібралися в маленькі розповіді. Марічка Кравченко передрукувала рукопис. І вже готові файли я надіслала подрузі та журналістці Олі Перехрест, щоби вона все це відредагувала, зібрала докупи й викинула зайве. Звісно, усі працювали за відповідну оплату.

Макет і верстку книжки зробив Федір Гонца – друг із Twitter, який усім допомагає, а також мій колега архітектор із Черкас. Він і для Олі Перехрест колись робив обкладинку книжки, і для письменниці Іри Ящук верстав її «Будинок пазлів» – це все наша Twitter-сім’я, утілюємо такі проекти, допомагаємо одне одному.

 

Федя вже був не радий, коли взявся за «Історію життя Анни Бойко»: переверстувала книжку, певно, разів п’ятнадцять. Спочатку мучив мене запитаннями про те, яким має бути формат – а мені ж було все одно, тільки б виглядало гарно. Згодом туди додалися графіка та фотографії: ілюстрації я спеціально малювала для книжки, спершу небагато, а потім, через те, що вони розподілялися нерівномірно, домалювала більше.

 

У «Історії життя Анни Бойко» багато діалектизмів, історизмів та полонізмів – кожне слово ми виносили з поясненням, але Федя сказав, що це виглядає надто науково, тому ми зробили в кінці словничок.

 

Коли макет був готовий, я почала писати видавництвам. Мені не хотілося надсилати їм рукопис, бо що б вони на нього сказали Треба було все упорядкувати. На готовий макет дехто відповідав, а дехто – ні. В одному видавництві директорка сказала, що бабуся з села не могла так писати, мовляв, воно все надто причесане. Бабця закінчила чотири класи школи, а згодом захворіла й поїхала в санаторій на два роки. Усе життя вона багато читала й займалася самоосвітою, удома є велика бібліотека, яку я і сьогодні доповнюю новими книжками. Директорці того видавництва я запропонувала надіслати відео, де бабця читає з рукописів. Вона повірила, але сказала повикидати вірші, бо вони не мають художньої цінності, і назвала конкретну ціну, яка для готового макета була несправедливою.

Та потім виявилося, що Федя, коли допомагав зі збіркою «Будинок пазлів» Ірі, познайомився з видавцем Олександром Третьяковим у Черкасах, тож він запропонував друкувати у видавництві «Брама-Україна». Але проблема була в тому, що мені треба було отримати 10-15 примірників і показати їх бабусі. Вона ж бо не знала, що я готую справжню книжку, хоча я їй надзвонювала, уточнюючи деталі – я не хотіла, щоб вона переживала й шокувалася зайвий раз. Але потрібно було показати їй для перевірки, я також могла помилитися у певних фактах. Ми знайшли ще одну редакторку – Ларису Раренко, яка допомагала нам вичитувати аж до останніх вихідних – останнього терміну подання книжки в друк перед Book Forum, який починався 19 вересня – одночасно з днем народження бабці. Разом із тим була ще одна причина, через яку я всіх підганяла: реально переживала не встигнути, бабця вже старенька, усяке може бути. Я повторювала, що ніякої цінності не буде в цій книжці, якщо вона її не побачить.

Останніми днями я вже робила з дизайнером обкладинку. Ідея з використанням фотографії в мене вже була, але треба було якимось чином поєднати шрифти, щоб не було тавтології: «Історія життя Анни Бойко», авторка – Анна Бойко. Зрештою в Instagram знайшла приклад, який мені сподобався. Відразу обрала рукописний шрифт, але виявилося, що він коштує 35 доларів. Тоді я подзвонила мамі, яка була на той час у селі, й попросила, щоб вона сфотографувала аркуш, на якому бабця написала «Анна Бойко». Тож ім’я авторки на обкладинці – це її справжній підпис.

На Форум у Львові видавець привіз мої 15 примірників, а пізніше, після чергових правок, мені додрукували залишок тиражу. З мого блогу ми з чоловіком створили сайт, де можна замовити книжку. І наразі ми продали велику частину книжок, також багато подарували родичам та букблогерам для відгуків – більшої частини тиражу вже немає.

Дитинство Анни Бойко випало на 40-50-ті роки XX століття в маленькому селі на Прикарпатті. Його тероризувала не тільки війна, але й голод, колективізація та ненависть до молодих «бандерівців», натомість дівчинка Анна переживає через розлучення батьків, великі та дрібні негаразди, бідність та власні дитячі мрії. Усе це написане простою розмовною мовою – наче ваша власна бабуся сиділа б і розповідала про своє життя.

Історія бабусі з її книжкою продовжується у блозі та соціальних мережах Ольги Супрун, де вона часом ділиться розповідями про свою бабцю та про те, як люди знайомилися з її мемуарами.

 

Читайте також: Регіональні видавництва України: книжки, ціни, проблеми

 

Авторка: Марія Бліндюк

 

Зображення: Ольга Супрун, Аліна Максимів, Аліна Чубар, Локальна історія

Залишити відповідь