У поважному віці багато що здається недоречним та недосяжним: важко розпочати нову справу чи вирушити в авантюрну подорож. На сторінках нашої газети ми не раз розповідали, наскільки надуманими можуть бути вікові штампи і як багато людини може зробити й досягти, якщо має бажання та  мету. Цього разу «На пенсії» розшукала 80-річну українку: що ділиться своїми спогадами, віршами та рецептами в інтернет-блозі.

Пані Анна

ЇЇ звуть Анна Бойко, та читачі звертаються до неї «пані Анно». Все своє життя вона прожила в невеличкому селі на Прикарпатті.
– Доля її тернами встелена,- кажуть діти і онуки.

Вони вже й самі не пам’ятають, коли почули від бабусі першу розповідь про далекі роки дитинства, перерваного війною, безвладдям і кривдою. А саме такі розповіді першими зустрічають читача блого-книжки – творіння онуки Олі. А ще проникливі вірші, дещо сумні, але життєствердні, фотографії мальовничої Івано-франківщини, вишитих рушників та безліч рецептів, шо десятиліттями передавалися від матерів до доньок у великій та дружній родині Бойко.

Пані Анна давно вже пенсіонерка – восени їй виповниться Вісімдесят, Разом із чоловіком вони прожили під одним дахом більш як півстоліття. Вивели у світ троє дітей, а днями в Анни та Михайла Бойко народилася друга правнучка – вже четверте покоління родини. Онука Оля, авторка блогу «Історія життя Анни Бойко», із захопленням розповідає про бабусю – свого кумира і натхненницю. Адже вона досі лишається епіцентром великої розкиданої світом родини. Більше того, жінка охоче приймає численних гостей, в основному молодь, яка приїздить познайомитися з нею, відпочити у сільській тиші та послухати історії.

-Її дуже цікаво слухати, розповідає Оля. – Оповідає бабуся набагато краще, ніж пише, адже вона не має письменницького досвіду. А коли розповідає, то на різні голоси, за різних дійових осіб.

До речі, у блозі Анни Бойко можна не тільки почитати, а й подивитися відеозаписи. На них також спогади і вірші, але розповідає їх сама пані Анна. Блог зробив пенсіонерку знаменитою (про неї пишуть статті, знімають сюжети та програми), але це ніяк не вплинуло на її життя. Вона, як і раніше, шиє, читає, готує, порається по господарству. Коли родичі привозять ноутбук, то сідає за нього, продивляється власний блог, перемальовує схеми вишивок, дивиться відео. Одно слово -родина інженерів.

З перших слів

«Хочу розповісти вам про свою бабусю», – так онука пані Анни Оля Супрун починає знайомити читачів блогу з дійсно непересічною українкою. Анна Бойко – одна з небагатьох, хто відкрито говорить про долю України, війну, радянську впаду. А те, що на перший вірш жінку надихнули почуті по радіо рядки «Ще не вмерла Україна», говорить про неабиякий патріотизм. Сьогодні ж поезія пані Анни пророкує Батьківщині процвітання, подолання ворогів та негараздів.

Саме вірші, а точніше невеличка самовидана збірка стала поштовхом до створення інтернет-блогу. Одного разу родичі вирішили зробити бабусі сюрприз, зібрали написані нею поезії, роздрукували на звичайному домашньому принтері та зшили у невеличку книжку. Кілька примірників привезли до села, навіть презентували односельцям. Це надихнуло пані Анну і спонукало до написання історії свого життя.

Коли у 2009 році вона взялася згадувати та записувати, сторінки летіли десятками. Тоді вже онука стала допомагати: слухала бабусині розповіді, вірші та друкувала їх на комп’ютері, а паралельно збирала старі родинні фото та сканувала їх. Все це і лягло в основу блого-книжки.

– Вона просто писала і писала, – розповідає Оля. – Писала про все, що пам’ятає з 1939 року.
Дивовижно, але у свої роки Анна Бойко пам’ятає всіх колишніх односельців, давно померлих родичів поіменно. За роки існування блогу чимало людей впізнали в героях розповідей своіх близьких та сусідів, а серед коментарів постійно з’являються численні слова подяки.

Пані Анна пише «без прикрас» про польське, німецьке, а далі радянське панування. Про те, якими люди бувають жорстокими. Про важку хворобу, що підкорила фізично, та не зламала дух. Про любов, дитячі пустощі на згарищі війни та складну родинну історію, в якій кожен упізнає себе.

Руки, що не мають спочинку

Змалку бабуся Ганя, як її називають близькі, була привчена поратися по господарству, щоб допомогти матері, яка виховувала дитину без батька. Ще до школи не ходила, а вже готувала обід та вечерю, а зовсім маленькою пасла корів. Сьогодні ж у хаті пенсіонерки кожен кут вистелений роботами і’і рук: там , килим.там – серветки, там – рушники, простирадла, «доріжки». Власноруч вишивала портрет Тараса Шевченка, готувала сорочки для дітей та онуків, а коли не вистачало грошей на життя та навчання синів, в’язана найрізноманітніші речі та продавала їх бажаючим. Навіть у сусідньому селі, напевно, не було жодної родини, де б не носили чи то светра, чи то безрукавки від бабусі Гані.

– Уся наша чимала родина має вишиванки – говорить Оля. – У кожного їх по 4-5 штук, а може, і більше. І завдяки невтомній праці нашої бабусі їхня кількість щороку збільшується.

Звичайно, щоб пані Анна встигала по господарству,  на допомогу приходить чоловік Михайло. Близькі згадують, що в молодості він був великим ревнивцем, а з роками стає все більш сентиментальним, глядить дружину, навіть плаче. слухаючи її вірші. Натомість, пані Анна не позбавлена почуття гумору. На запитання про те, як справи, може відповісти, що збираються в дідом на заробітки, аби купити собі електричну машину.

Близькі знають, що і збірка віршів, і мрії про публікацію розповідей – не заради слави. Все це задля того, щоб спогади про десятки людей, історія цілого регіону, що переходив з рук у руки, та унікальний український колорит не зникли з лиця землі. Щоб блог читала молодь і дізнавалася про минуле з перших вуст. Щоб колишні односельці знаходили одне одного, незважаючи на кілометри та роки. Щоб нове покоління родини Бойко знало своє коріння.

Анни Мячина.

Стаття у газеті “На пенсии”

Цей допис має 2 коментарів

Залишити відповідь