blog-book

You are currently browsing articles tagged blog-book.

Набіги більшовиків.Криївка ✑18✑

Я ходила до школи, вчитель воєвода заставляв нас збирати лікарські рослини: кропиву, полин, чебречок, подорожник, кору з вільхи, деревій, крововник, багато інших. Ми збирали. Він сушив їх на стриху в школі, а коли його фіра везла на нараду, або ще кудись в Рогатин, він здавав ті рослини до аптеки, а за те вибирав ліки, а по ліки приходив до нього звязковий і забирав їх партизанам. Дещо лишали на випадок перевірки. Коли селяни звертались, то вчитель давав ліки безкоштовно. Правда ми йому носили молоко по черзі і кожного питав в кого  є молоко, щоб йому приносити. Коли в селі була облава, нас вчитель тримав цілий день, переживав і просив: “будьте тихо”, ми хотіли додому, а він казав «діти, ще трошки почекайте». Він також був в Німеччині на роботі і повернувся, але на лівій руці не мав усіх пальців, носив чорну рукавицю, проте добре грав на скрипці і готував нас до концерту. У кожного учня провіряв голос. Ми виступали на березневе Шевченкове свято в школі, бо в читальні не було сцени – німці її розібрали на дрова. Коли ми пішли до школи, після німців там був розгардіяш, лавки поламані, столів не було, всюди було брудно і повно всякого мотлоху. А на стриху ми знайшли ящик цібаху, такого сухого німецього хліба, як вафлі, тільки чорного дуже сухого і смачного. Як його їли то боліли вилиці, але діти розхапали в момент. На зиму до школи мама не мала у що мене одягнути і вирішила зі сусідовою Паранькою Нагумцьовою (Зюлковською) поїхати до Львова. Назбирали яєць в людей, пообіцяли заплатити, як продадуть у Львові, переложили половою і понесли до поїзда за 10 км до Помонят. Не було їх два дні, на третій день приїхали. Мама за яйця виміняла мені плащ чорний, як раз на мене, трохи продала яєць щоб заплатити людям. Параньці дав чоловік якісь гроші, він був старий і не ховався, мав пасіку і вмів майструвати. В Параньки ці гроші вкрали. Інваліди ходили після війни і брали все що продавалося, але по-трохи, але інвалідів було багато і всі хотіли їсти, пенсій їм не давали. Як хто не хотів давати – били костилями по тих яйцях, мама продала скоро і дешево, бо боялася, щоб не побили,так яй яйця були чужі. Я пішла до школи в купленому плащі, діти мене оглянули і почали тихенько хіхікати. Спочатку я не звертала на це уваги. Плащ був широкий кльош, рукави на них вузькі, а зверху із закладками, потім діти почали голосно сміятися і хтось сказав на мене Попадя (дружина попа). Я пішла додому, скинула його і більше не одягнула, хоч мама просила. Вчителька на дітей сварила, казала, що плащ панський, а я не хотіла панського, я хотіла такого, як мають усі. Потім мені Ганна Гірнякова перешила його, але не допомогло, я не одівала. Мама взяла в Гірнякового  Зенька куртку, яка на нього була мала, але на мене була ще завелика. То в тій куртці я ходила до школи і діти мені вже нічого не казали, хоч куртка була хлопчача. Куртка була сільська і не пахла як панська. Ще мама сама пошила мені сердак, і пришила шовкові рукави, то була ніби блузка – я ходила в ньому. А ще пошила мені з того самого матеріалу і сіру сорочку з начосом. Німці залишили мамі теплий спідній костюм, штани і сорочку, з того і мама пошила мені комбінезон, що зашпилювався на спині, таке носили і хлопці, і дівчата. Одного разу приїхали лікарі. щоб зробити щеплення, але я не пішла бо щоб дати руку,треба було знімати комбінезон. Щоразу летять нові і нові пригоди мого дитинства, хоч насправді і дитинства не було, бо ми, діти, переживали усі труднощі, як дорослі, ми не їли солодощів, ми не знали, що то таке і де воно росте.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл. 2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , ,

Молодь пішла в партизани ✑17✑

Одного разу в неділю було сонячно. А в обід лісом зайшли більшовики і з усіх боків обстріляли село. Одного партизана вбила, а вуйка Івана Вовка – поранили, і Сімку Йосифа,також. Ми, діти, ходили дивитися на того убитого хлопця, більшовики його не взяли,а залишили, тільки роздягнули до гола. Лежав в калісонах, босий. І люди називали більшовиків «босі».

Хлопця вбили близько нашого пастівника. Він біг до лісу. Наша корова вже стояла в іншій стайні. Ми від Шнайдера пішли тоді, коли німці вибралися. Стайня була велика і зимою було дуже холодно,так говорила мама. І мама завела корову недалеко від нас до Сімки Йосифа. Він корову прийняв. Казав що гній буде його, бо він мав багато поля і треба гноїти. Мама носила з дому корові їсти через городи. То була вже весна, але ще худоба не паслася. Коли забили того хлопця, в засідці виділи як мама несла сіно,а потім після обстрілу прийшли до нас і до мами стали приставати, що то мамин брат, бо він, цей хлопець, вибіг як раз від Сімки, але мама мала захист, вона все говорила, що її чоловік пішов на фронт, тому вона прийшла зі мною до батьків, а себе в дома почувала вільніше. Дід взяв мене до себе, він сам спав в одній з кімнат, а я в пекарні немала де писати уроки. Часом і ночувала в діда. Цьотка Мариська з мамою мирилися, їх єднало горе, яке стояли над нами. Вуйко Іван мав криївку в стайні, також ховався, як приходили більшовики «босі». Більшовики часто робили засідки, переважно на цвинтарі, перед нашим двором. Збігали пастівником і вже на подвір`ї, тільки пес подавав голос, що хтось є чужий, ми розуміли. Одного разу в ночі в двері сильно загуркали, пес несамовито гавкав. Цьотка Мириська прийшла до мами і каже «Совіти на дворі, а Іван спить в стайні!». Мама не світила, а відчинила двері в сінях, і всі воєнні пішли до хати, а сама до стайні: «Іван – совіти в хаті!», а він спав в жолубі, він скоро заліз в криївку, а мама закидала вхід гноем. Іван каже «Кидай скоріше кришку». Аж тут зайшли совіти за мамою, а мама зі страху підняла спідницю і сіла навпочіпки над входом до криївки. То була ніч і совіти нічого не побачили, подивилися і відійшли, бо маму почав зі страху боліти живіт по справжньому. Все закінчилося добре. Нанесли соломи до хати, полягали на землю спати. Так було декілька разів.
У нас була маленька подушка, а в ній був прапор синьо-жовтий, і нашито сонце з променями, одного разу, як прийшли більшовики спати, один витяг з-під моєї голови ту подушки і підложив собі. Ми з мамою переживали, а потім витягли з подушки і розпороли той прапор, бо було не безпечно далі його там тримати.

пастівник – сінокіс
стайня – хлів

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , ,

повоєнні пастухи ✑15✑

Я ще пригадала таку історію потішну. Хоч мені в той час було боляче і я гірко плакала, і навіть мамі не могла розказати, чого плачу,  а я так потребувала підтримки співчуття. А було так…

Прийшла Лучкова (Кравцьова, їх ще так називали, бо колись там жив якийсь Лучка, і попросила мене щоб я прийшла до них.  В них є для мене така робота, що тільки я можу зробити. Виявилося от що. Їхні кури неслися під підлогою у коморі. Ітих яєць не могли забрати. Підлога від землі була біля 25-30 см зависока, а гніздо з яйцями було десь на 3 метри від двору, і така колізія.

Мій обов’язок був залізти туди під підлогу і вибрати ті яйця. Відсунули сходи дерев’яні,  і я полізла пластом яйця вибирала,клала рукою попри себе, а з подвір’я вигортали коцюбою (такою кочергою, що вигортали вогонь з печі, коли пекли хліб) Коли яйця всі витягли,  я мусила вилазити ногами вперед, бо обернутися було неможливо, і я так зробила.  Коли я вилізла, хто стояв на подвір’ї, а стояли всі, бо усім було цікаво скільки було яєць.  Їх було багато, бо родина була не з бідних, і курей тримали багато. Стояли доньки: Паранька, Настя і Ганна, також зять Микола і їх син – малий Івась, ще Нагумцьові хлопці – Василь і Зенко, вони не могли туди влізти,  були грубі…Я як вилізла всі дуже сміялися, і я в сльозах побігла додому, мені було так жаль що не передати. В мене не було трусів, а я вилазила – сукенка і сорочка була на голові – і вилізла майже гола. Казала, що більше ніколи туди не піду, але біль пройшла, і я ходила знову… Дитяча пам’ять на все життя і памятається і добре, і погане.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

Війна в селі ✑13✑

….два хлопці були наші. Один звернувся до мами і каже: ” Мамо, дайте їсти” а мама каже: “ходи, Йвасю, до хати”. Мама дала йому  мізерію (салат з огірків), хліба і молока. Поки він їв, мама схопила верето і каже: Йди на город, нарви капустиня, бо корови голодні. Так він і пішов у світ з тим веретом. Була ще дівчина, в нас ночувала. Як її називали – Бог знає. Мама дала їй хустку і пішла вона своєю дорогою.

Весь найкращий одяг люди закопували в землю. Мама дала до Гершка свою найкращу одежу: шалянову спідницю, вишиту блузку і кілька хусток. І Гершкові закопали разом зі своїм одягом.

Був 1944рік. Жнива. Зерно обсипалося, нікому було збирати. Йшла страшна війна. Ранених носили на носилках, возили на фірах. Забирали в людей коней. І в нашого вуйка Йвана забрали молодого лошака, а дали стару  підірвану кобилу. А в сусіда обміняли зараненого в ногу коня на молоду кобилу. А в декого  позичали на вічно, але люди не  опиралися, бо був воєнний час. В Гершка совіти знайшли кулемет старий поржавілий в шопі, коли брали сіно коням. Заарештували  Думу Василя, як господаря, але не довго тримали , бо кулемет був негодний і сказав, що то мабуть діти його притягнули. То були фронтовики і вони не мали  часу виясняти той факт. Через декілька днів потроху більшовики покинули село. Йшли на захід – гнали німців.

За нашим селом  з півдня – ліс, а навпроти гора. В сусідньому селі Підбір”я спитали воєнні одного чоловіка Мединського чи є поблизу німці, а він сказав що не видів. Коли воєнні обходили ліс з підгірської гори посилився страшний обстріл,  і тоді убили Мединського, як зрадника, за то, що не сказав,  що на тій горі є німці. Перша жертва в селі від старшого брата. Ми пізнали і відчули з того дня коли їхня нога вступила на наш край.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , ,

Прийшов приказ вийти всім із села ✑12✑

Задерецька Пелагія, мама Бойко Анни

До того, як москалі знову повернулися до нас, люди готувалися, як могли. Було таке гасло – не йти в їхню армію, довго вони в нас не будуть. Вибрали так званих десятників. Мама також стала десятником. Повинна була знати все про 10 господарств: де господар, де сини, якщо там були, що робив до війни, як поводилися за німців. То була робота небезпечна. Але, що було робити. Наказ наших підпільників є наказ. І так мама стала десятником.

А коли повернулися з лісу село було битком набито совітами, воєнними і чужими людьми. Найбільше людей було з Підкаменя. Там проходила кам’яна центральна дорога на Львів, йшла артилерія, танки і там дуже бомбили, а люди втікали хто куди. В нашім саду було повно чужої худоби, яка ревла, бо не було що дати їсти. Баба наша варила, що могла, і давала людям. Яблука ще недостиглі, і ті потрапляли під зуби. В хаті були апарати проводи і коло них чергували телефоністи, щось наказували. Із Підбірської гори летіли до нас снаряди. Там обкопалися німці. Найгірше було в ночі. Ніхто не спав. Ми ховалися в пивниці, але нам воєнні казали, щоб ми не скупчувалися до купи, бо пивниця може завалитися і від гуркоту. Ми з мамою пішли до хати. Коло телефону офіцери співали – «могила травою поростет». Привезли кухню на наше подвіря і поставили під дахом. Варили каші і давали людям, головне – дітям. Я порізала пальця і плакала. Воєнний каже – «тише, тише я дам тебе сухарей». В саду в Гершка сушили хліб на палатках чорний- пречорний. Над ним роїлися мухи. І той солдат приніс мені кусок хліба. На смак був чи то гіркий, чи солоний не пам’ятаю, але дуже не добрий, ще й до того твердий і я не могла їсти. З городів вибирали огірки, капусту, картоплю. Між людьми появилися підозрілі особи і їх затримали офіцери.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , ,

Наближався Великдень!

Після суворого посту,  хочеться змін і в продуктах, і взагалі в житті. В наш час вже такого строгого посту немає і сама церква послабила піст для різних категорій.
А я розкажу, що я запамятала зі своїх дитячих років, що таке Великодні Свята і те, що мені мама моя розказувала.
Перед Великоднем люди прибирали свою оселю, білили, прали, замітали подвір`я і на цвинтарі прибирали також, так як і тепер.
Моя бабуня як повечеряла у живний (чистий) четвер то аж на Великдень з`їла свячену паску і яйце, і не тільки вона одна – всі люди були дуже віроючі і дотримувалися церковного закону. У Великодню п`ятницю нічого не їли аж доки винесуть плащівницю в церкві і всі ішли до церкви. А діти, переважно хлопці, ще зранку калатали під церквою в калатала, що називалися бузьками.
Паски пекли в четвер, в п`ятницю не можна було, і я дотримуюсь і до нині.

Паски були великі і чим богатший господар, тим більша паска. Родини були великі і кожен мусів нести щось посвятити, п`ятеро було в хаті – несли п`ятеро, а десятеро, то несли десятеро. А скільки треба було всякого посуду або кошиків…Несли діти яйця в тарелях, старші несли паски на плечах в обрусах (довге саморобне полотноо на 2м, яким застеляли столи), а також в нецках (корита вистругані з липи, в них місили тісто).
Наша церква гарна, побудована на горі, а село в долині. На Великдень зранку всі люди ходили навколо церкви та обставляли всякими смачними наїдками, запах такий розносився, що не було сил стояти, адже нам дітям не давали нічого їсти поки не посвятиться Паска. В нецках багаті люди несли печені поросята, великих мисках яйця, кишки начинені гречкою та шкварками, галунки, писанки, поросята з хроном в рилі. Памятаю як в одної господині пес вкрав з кошика ковбасу і хоча люди не давали йому змоги винести ту ковбасу, але нічого не вийшло, коло церкви близько ліс і пес поніс ковбасу в ліс. А мама мені росказувала, як один господар ніс паску на плечах в обрусі і паска випала і покотилася згори донизу:-) Після свяченя молодь та і пожилі люди бралися за руки і навколо церкви виводили гаївки, дякували весні, Богу та женили хлопців та віддали дівчат, а також господарям співали.
Гаївки були на різні теми
про хлопців (жартівливі):

Там на горі корито,
повно води налито
дівки ного помили
хлопці юшку випили

про дівчат:

А в потоці гуска
по водиці плюска
а сусідський гусачок
додому не пуска

А як поснідали свячене знову спішили до церкви: хлопці скоріше дзвонити в дзвони, щоб пчоли скоріше роїлися. Під церквою бавилися і діти, аж до темної ночі. Так було три дні.
Ще на нашому цвинтарі є поховані два стрільці, що загинуло у 18 році, то кожний рік на
Великдень співають патріотичні пісні, а також гаївки

Там за лісом,за лугом
Ходить стрілець за плугом
Оре нивку не свою
Добре що в ріднім краю
орить нивку хоч тужить
хто їм зорить і спіжне
як не стане вже мене

Хоч було бідно, але весело, бо не всі мали великі кошики смачної їди і не всі мали гарний одяг, але було весело, як належить на Великодні свята.

Анна Бойко

с.Яглуш, Рогатинського  р-н

2011 рік



Всі історії ✑БЛОГО-КНИЖКИ✑

Tags: , , , , ,


Було складне повоєнне життя. Діти,  здається, найбільше це відчували   – не  було солодощів чи чогось смачного, та не було головного – хліба. Літом якось було легше. Та ось наступила зима. Діти  ходили до школи, як хто міг: хто раз в тиждень, а хто і того ні. Наближалися Різдвяні свята, бо Новий рік (1 січня ) ніхто в нас не святкував ( Новий рік святкували 14 січня). До Різдвяних свят було ще більше місяця, а я вже готувала прикраси на „деревце”, так в нас називали новорічну ялинку. Я витинала зірочки, кошечки, навіть ангели ліпила із муки, та з вати. До мене приходили мої шкільні ровесниці-коліжанки і я в них вимінювала матеріал для прикрас, а головне кольоровий папір.
Десь за тиждень  до свят, мама білила хату і мене попросила витирати ікони. В нас було їх багато – 15 або і більше, передня стіна  була завішена аж  під стелю і ще по боках. Одна  іконка була трохи менша  від інших (не пам’ятаю точно чи то вечеря апостолів чи то яка інша) я  її витирала  і мене привернув  увагу  кольоровий синій папір із лівої сторони – гарний, трошки виступав з-під  картону, яким була обкладена ікона.
Я попросила маму щоб вона мені помогла витягти той папір з рамки на прикраси до ялинки. Але мама не дозволила. Та мене він так зацікавив, що я все ж таки наважилася сама розібрати ножем  ікону, витягти цвяшки, забрати картон, а під картоном  синій блискучий  пакет… а в  ньому, не повірите, точно пам’ятаю було 120 злотих – за польської влади то були дуже великі гроші для нашої родини, але то вже був час по війні і вже була радянська влада… Мої дід та баба були люди бідні і виховували 6-ро дітей – два сини і чотири  дочки і напевно дід складав ті гроші на посаг дочкам.
Коли  я показала той скарб мамі  та її сестрі, з якою ми жили, то вони дуже розчарувалися, що пропали такі гроші…а я була задоволена, бо мала досить паперу для ялинкових прикрас.
Ялинка вийшла гарна – з яблуками, з цукерками, я завивала ясьок (таку велику білу фасолю) в кольоровий папір. Під  ялинкою зробила  Різдвяну шопку.
Мама на жорнах намолола сухого цукрового буряка, присмаженого на кухні, додала ще кукурудзяної муки і з того усього спекла медівник, вийшов дуже смачний! Так  що і ялинка і Різдвяні свята з колядою були просто чудові та святкові! Тільки мама та тітка ще довго не могли прийти до тями. Діда в той час вже не було, він помер  рік назад на Василя і називався Василем. Але Вам я таких не бажаю, то був 1947 рік дуже жорстокий час для нашого народу.
Анна Бойко. 2011 рік.

Всі історії ✑БЛОГО-КНИЖКИ✑

Tags: , , , , , ,

Наперсток ✑11✑

В селі не на жарт хвилювались і все, що робилось і говорилось, дітям передавалось. Прийшов приказ вийти всім із села. Взяли дещо. Корів, коней. Наша корова вже добре ходила, я її вже трошки пасла. Пішли в ліс, де і розмістилися. Корови поприв’язували до дерев і тривожно чекали. Вогню не можна було розпалювати. Їжа закінчилась, тільки молоко. Вночі пішов дощ. Ми промокли. Наша родина була вкупі. Маму вирішили послати додому, щоб дізналася, що там робиться і принесла щось їсти. Вдома лишилися дідо і баба. За той час прийшов приказ вийти з лісу. Я не могла корову вести, вона мене не слухала, і рідні мене лишили в лісі. Але сусід Совяк Василь взяв корову за шнурок і я пішла за ним. Мама повернулась, але був повен ліс більшовиків і її туди не пустили. Вона дуже кричала. Ми вже вийшли на поле, літаки стріляли, корова пішла в жито. Нарешті мама мене знайшла. Вдома ми застали повно більшовиків. Приходили все нові і нові, і всі заставляли доїти корову. Німці відступили.
Хоч німці і були окупантами і люди відчували утиски, зневагу, але ходили до церкви. Пам’ятаю, наш сусід Кардаш Микола не хотів йти на жнива, то його побив нагайкою німецький офіцер. А одного разу і німці були на богослужінні. Всі строєм прийшли і строєм вийшли з церкви. Фестивалі були, і в читальні ставили вистави.
В Німеччину забрали багато людей з нашого села. Мого двоюрідного брата Івана, сина вуйка Петра, найстаршого сусіда Думу Василя. Дума повернувся через кілька місяців, а Йван не повернувся. В сімдесятих роках написав, що повернеться тоді, коли на подвір”ї не буде «червоного півня». Але не дочекався до незалежної України, помер в чужім краю – у Франції. Я ще хочу сказати, що і мама була записана до Німеччини. Мама пішла до Крупки і каже: ” Семене, бійся Бога, то твоя робота. Нащо ти мене записав, де я маю подіти дитину, на кого її я лишу.”  Плакала і приговорювала. Годуєш двоє дітей від коханок і будеш ще мою третю годувати. Але вуйко заспокоїв:” Тебе не заберуть тому, що ти маєш дитину. Я вже німцям пояснив і тебе викреслили. Прийдеш до Підкаменя там тобі дадуть поміч на дитину!”.  Мама ходила, принесла якоїсь крупи, повидла і трошки цукру. Маму не забрали в Німеччину, але забрали близько 20 людей.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

Війна йшла, а в селі було як завжди… ✑10✑

Грубу пряжу мама пряла без каганця до місяця вечорами, таку як на мішки або верета, бо не було нафти, щоб світити. Якщо не вистачало солі, то позичала. Позичала все – хустку, чоботи, куртку. Люди допомагали, ділились чим могли. Мама в’язала светри із сирих, тобто з пряжі, мені і собі. І я вчилася. Нашого сусіда Думи Василя сестра Каська йшла до Нових Стрілищ, туди, де мама була вийшла заміж, до бляхаря, щоб вставив дно до баняка і взяла мене. Був осінній день, надворі мокро. Мама мені сказала, зобачиш тата, поминайся черевиків. Тато був швець. В Стрілищах зайшли скоріше до бляхаря. Там одна жінка  спитала звідки ми. Думиха сказала звідки. Тоді вона каже на мене, що я дуже подібна на Хандогу Олексу.  Думиха сказала, що я його донька. Виявилось, що то  татова двоюрідна сестра. Вона завела мене до тата. Його в дома не було тільки баба. Як баба взнала хто я – стала кричати, сварити. Скоро прийшов тато. Я сказала, що  хочу, а він мені відповів, що він сам бідний і нічого не має. Дав мені чотири яблука в руки. Я зразу зїла. Ми з тою жінкою вийшли з хати,  що вона йому говорила не знаю, але щось говорила. Падав дощ та жінка відвела мене до бляхаря і ми з Думихою пішли додому. Так мене тато прийняв:  голодну випустив з хати, на дощ. Чи мав право називатися  моїм татом і чи мав совість так поступати зі мною, маленькою? Бо я пройшла  сім кілометрів і ще до школи не ходила. Як я йшла до Стрілищ мені мама дала три копійки. Ми з Думихою пішли в магазин. Думиха в магазині сказала чия я є. Хандогу Олексу знали всі. В магазині продавав  жид і він спитав, що я хочу собі купити. Я похвалилась, що маю гроші і показала, що хочу коралі надуванці, такі скляні, різнокольорові. Багато шнурків. Жид сказав, що я маю мало грошей, чому мені тато більше не дав. Я сказала, що то дала мені мама. І почали вибирати. І на все, що я хотіла було мало грошей. Нарешті вибрали на ті гроші наперсток. Із таким багатством ми повернулись додому вже над вечір стомлені, голодні і мокрі. А що відчувала мама, коли мене не було цілий осінній дощовий день? Напевно що не легко.

Я так Вас розумію тепер мамо!
Не гладила нас по голівці судьба.
Моя рідна згорьована мати
і  я не легкий шлях з вами пройшла.
Все життя буду я пам’ятати,
як котилися сльози гіркі,
Ваші руки затерплі в роботі,
Ви одні найрідніші були
поруч в радості і у скорботі.

Вже багато років як тата нема, а я не можу  простити його холоднокровності до рідної дитини. Він жодного разу не прийшов до мене в село провідати. Адже я хворіла і він знав, бо люди з нашого села ходили до міста Нові Стрілищі і новини приносили і туди, і сюди. Він і аліментів  не платив, бо перешкоджала війна, а потім подався десь хтозна куди.

Хто поверне мені радість
дитинства  малого,
хто в дарунок принесе
зайчика  м’якого.
Не поверне вже ніхто
то, що загубила,
а дитинства не було,
Судьба  клята вкрала.
Не поможуть вже і сльози,
ні туга, ні смуток,
та не можу я забути
батьківський поступок.
Прости мені Боже гріх,
що із уст злітає,
та на той білий папір
із болем сідає.
Не малі роки пройшли,
годі пам’ятати,
треба кривди, що були
усім  забувати.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , ,

Чужого видно здалеку ✑9✑

В Гершка мали радіо саморобне і я виділа, як їхні хлопці, тобто Олекса і Зенко, дехто ще приходив, копирсалися і щось там траскотіло, і навіть говорило. Я не давала значення, але було цікаво, що то там, мене відганяли і казали, що не можна нікому розказувати.  Я вже писала. що наша хата була самотньою на вулиці і нам казали Кирилові. Дідів  тато так називався. Від хати на південь до горба тягнувся пастівник, сад, а там як кінчався пастівник  було вже рівно, то був цвинтар. Попри цвинтар  на схід – церква, а на захід від цвинтаря – ліс Воскресінець. Церква зветься Воскресіння Христового і напевно ліс так назвали. А від хати на північ тягнувся город десь до двісті метрів, а там йшла центральна дорога, яка перетинала наше село  навпіл. Коло дороги жила стара цьотка  Каська. Ми ходили стежкою попри город на дорогу. Вздовж дороги плив невеликий потічок. У ньому люди прали одежу, напували худобу. А весною вода не вміщалася в потічок і розливалася по всіх городах і дворах. Одного разу затопило хату цьотки Каськи. Мама моя на плечах переносила її дітей до нас, бо вода прибувала, а надходила ніч і було страшно.

Війна йшла, а в селі було як завжди. Люди працювали, бо треба було жити. Я пішла в перший клас. Мені мама пошила торбу із грубого полотна. Першою вчителькою була стара жінка Городецька із села Підгороддя. Через кілька місяців прийшло подружжя Городецької – дочка і зять Бартків.  вчителі мінялися. Потім був з села Дички – Борецький, а потім Кривень з Ферльова. Чому так мінялись не знаю, але думаю, що то було зв’язано з політикою. Потім прийшов Воєвода з Потока і був до 1946 року. Стояла напруга. Зимою чоловіки молотили ціпами збіжжя,  а жінки пряли кужелі, тобто повісмо з льону. конопель. Мама також пряла і собі, і людям. Ми ходили в сорочках з грубої пряжі. І весь одяг був з пряжі, бо не було де  і що купити, але не було і за що.

Мама весною посадила картоплю на полі і хтось вибрав. Посходила дуже рідко. Мама журилася як переживемо зиму. А війна наближалася. Люди відчували нестачу продуктів, одягу, сірників, солі, нафти і багато чого іншого.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

« Older entries § Newer entries »