You are currently browsing articles tagged стаття.

газета “Дзеркало плюс”

Tags: , ,

Ukraine: The Story of Anna Boiko’s Life

Posted 30 January 2012 2:27 GMT

I would like to tell you about my grandmother – Boiko Anna. She was born and lives in the village of Yaglush in Rogatyn district of Ivano-Frankivsk Oblast. She is a cheerful, talented, strong person. A person who has been through a lot, who is full of knowledge and memories.

This is how Anna Boiko’s granddaughter, Olya Suprun, starts [uk] her blog called “The Story of Anna Boiko’s Life.” Online, Olya shares her grandmother’s memories, including stories from the life of their family and other residents of Yaglush.

Her grandmother’s native village, Yaglush, is located in today’s Ivano-Frankivsk region of western Ukraine. This region belonged to the Austro-Hungarian Empire since 1772, to West Ukrainian People’s Republic for a short period after World War I, to interwar Poland between the 1920s and the late 1930s, to the Soviet and then Nazi forces during World War II, and then again to the Soviets from 1944 until Ukraine’s independence in 1991.

Anna Boiko with her husband Mykhailo. Photo scanned by Olya Suprun, used with permission.

Anna Boiko’s memories recorded by her granddaughter go back as early as 1939 and depict the experiences of Yaglush residents during the times of the region’s transfer from the Polish to the Soviet rule, the World War II period, and the subsequent return of the Soviet power. They touch on such painful topics of Ukraine’s history as the Nazi occupation, repressions and deportations of the local population during the early years of communism, the fate of the partisans from the Ukrainian Insurgent Army.

This is how Anna describes [uk] the life of the village with World War II looming on the horizon:

The things in politics were tremulous, too, [people] were expecting better times than under Poland, but things did not turn for the better. The arrests and prosecutions began. Several families were deported to Siberia: Zakhariy Zliukovsky, Dutka and a few more families that were resettled here from Poland. The landowner’s land was divided up, and [my] mom got a few hundred [square meters]. But the land was of clay soil and inaccessible in the rain – there was no good road.


At that time the war with Germans was approaching. I remember it was a Sunday, a bright and sunny day. Grandma was chatting with a neighbor woman in the house. I went to the yard to let the chicken out […]. Suddenly [I heard] a loud roar of thunder – one, then another. I ran to the house and told grandmother, “Grandma, get the hen in, a rainstorm is coming!” Although the sky was clear, without a single cloud and no storm was in sight. Soon mom came home and said she heard in a village that there was a war! It was not thunder, but the sound of bombs falling. From that day on people became very cautious. It was the year of 1941.

Despite her grandmother’s difficult childhood, Olya portrays her as a knowledgeable yet curious 75-year-old woman, who writes poetry and memoires, does beautiful embroidery, plays computer games and enjoys cooking. She frequently shares Anna’s poems, recipes and stories of everyday village life, while paying special attention to customs and traditions cherished by its residents.

Traditional dishes made by Anna Boiko for the 12-Dish Christmas Eve Dinner. Photo by Olya Suprun, used with permission.

In one of the posts, Olya admits [uk] to both being new to blogging and to realizing that her blog is rather unusual:

I know this blog is a bit weird and of an unusual format: strange, unknown house in the background, unpopular stories in which it is hard to find some meaning, and, in addition to this, their author – my grandma – is not the author of this blog… but it is neither [meant] for ratings, nor for profit; in order to understand its significance, one must read between the lines…

Anna Boiko reads a blog about herself together with her husband. Photo by Olya Suprun, used with permission.

It seems, however, that the popularity of The Story of Anna Boiko’s Life has already exceeded its author’s expectations. In 2011, it was recognized as the best personal blog at Best Ukrainian Blog Awards [uk], and the number of its readers and fans continues to grow.

Written by Tetyana Bohdanova
Posted 30 January 2012 2:27 GMT ·


  • Dear Tetyana,

    Thank you for this beautiful post, I hope Anna will be happy to see it has been translated into so many languages – I have just published the Portuguese version.


    # 8 February 2012, 22:45 pm
  • Dear Paula,

    I am very happy to see how many languages the post has been translated into as well! Thank you for your valuable contribution! I really hope the interest this post generated will encourage Olya to keep her wonderful blog going.


    # 9 February 2012, 10:43 am

    Украина: история жизни Анны Бойко
    Хочу рассказать вам о моей бабушке – Бойко Анне. Она родилась и живёт сейчас в деревне Яглуш Рогатинского района Ивано-Франковской области. Она жизнерадостный, талантливый, сильный человек. Человек, который много пережил, много знает и помнит.

    Этими словами Оля Супрун, внучка Анны Бойко, начинает [ук] свой блог под названием “История жизни Анны Бойко“. Оля публикует в Интернете воспоминания своей бабушки, включая истории из жизни ее семьи и других жителей деревни Яглуш.

    Яглуш, родная деревня её бабушки, находится в современной Ивано-Франковской области на западной Украине. Эта территория принадлежала Австро-Венгерской империи с 1772, Западно-Украинской народной республике в короткий период после Первой мировой войны, Польше между 1920-ми и концом 1930-х гг., советским, а потом и нацистским войскам во время второй мировой войны, а затем снова Советам с 1944г. до объявления независимости Украины в 1991г.

    Анна Бойко и её муж Михайло. Фото отсканировала Оля Супрун, использовано с разрешения.

    Воспоминания Анны Бойко, записанные её внучкой, начинаются с 1939 года, в них описывается жизнь жителей деревни Яглуш во времена перехода этой территории от Польши к СССР, Второй мировой войны и последующего возвращения советской власти. Они затрагивают такие проблемные темы украинской истории, как нацистская оккупация, репрессии и высылка местного населения в ранние годы коммунистического правления, судьба партизан Украинской повстанческой армии.

    Вот как Анна описывает [ук] жизнь в деревне перед всё нарастающей угрозой Второй мировой войны:

    И в политике не было спокойно, [люди] ждали, что будет лучше, чем при Польше, но этого не случилось. Начались аресты, преследования. Несколько семей вывезли в Сибирь: Захария Зюлковского, Дутку и еще несколько семей, которых переселили сюда из Польши. Землю пана поделили, и маме досталось несколько соток. Но почва была глинистой и во время дождя просто непроходимой – не было хорошей дороги.


    А тем временем война с немцами надвигалась. Помню, что тогда было воскресенье, ясный и солнечный день. Дома бабушка о чем-то разговаривала с соседкой. Я вышла во двор выпустить цыплят […]. Вдруг что-то сильно загремело – один раз, а потом и второй. Я побежала в дом сказать бабушке: “Бабушка, загоняй курочку, гроза начинается!” Хотя небо было чистое, ни единого облачка, и грозы не предвиделось. Скоро пришла мама и рассказала, что в селе она слышала о том, что началась война! Это был не гром, а падающие бомбы. С того дня люди стали очень осторожными. Шёл 1941 год.

    Несмотря на тяжёлое детство бабушки, Оля описывает её как умную, всё еще любознательную женщину семидесяти пяти лет, которая пишет стихи и мемуары, красиво вышивает, играет в компьютерные игры и любит готовить. Оля часто делится стихами бабушки Анны, рецептами и историями из обычной сельской жизни, уделяя особое внимание обычаям и традициям, почитаемым жителями.

    Фотография традиционных блюд, приготовленных Анной Бойко для ужина в Сочельник, который должен включать в себя 12 кушаний. Фото Оли Супрун, использовано с разрешения автора.

    В одном из постов Оля признаётся [ук], что она новичок в блогинге и что её блог довольно необычный:

    Я знаю, что этот блог немножко странный и не вписывается в формат: непонятный дом на фоне, непопулярные истории, в которых трудно понять смысл, да плюс ко всему их автор, моя бабушка, не является автором этого блога… Это не для рейтингов и не для коммерции. Чтобы понять его значимость, нужно читать между строк…

    Анна Бойко вместе с мужем читает блог о самой себе. Фото Оли Супрун, использовано с разрешения автора.

    Тем не менее, похоже, что популярность “Историй жизни Анны Бойко” уже превысила ожидания автора. В 2011 году его признали самым лучшим персональным блогом на конкурсе блогов BUBA [ук], и количество его читателей и поклонников продолжает расти.
    Creative Commons License
    Автор Tetyana Bohdanova · Переводчик Anastasya Toropygina

Tags: , , ,

Калино, калино червона,
А ягоди в тебе гіркі.
У пам’ять до мене приходять
Дівочі літа молоді.

Це – рядки з поетичного зошита Ганни Бойко (на фото), яка проживає в мальовничому селі Яглуш. Коли лягли перші букви на напір, вивершуючись в художньому слові, жінка вже й не пам’ятає: так давно це було.

Дорога життя п.Ганни не килимами вистелена, а більше терня і болю траплялося. Навіки закарбувались в пам’яті спогади свого дитинства. Мати,-яка походила з багатодітної сім’ї, її сама, без батька, ростила. Так сталося, то після одруження, не знайшовши підтримки і розуміння в родині чоловіка, змушена була повернутися з Нових Стрілиш в рідне село, до батьківської хати. Зрештою, батько не бачив ні її народження, ні як росла, не знав, шо важка хвороба несподівано підкралася до дівчинки і не полишала її впродовж багатьох років. Як грім серед ясного неба, прозвучав з уст лікарів діагноз – туберкульоз кісток. Про цю хворобу в народі мало що знали, та й мати неписьменною була. Після 4-ох класів в рідному селі мала Ганнуся продовжити навчання вже не могла, а опинилась на лікарняному ліжку, спочатку в Львові, потім в Івано-

Франківську, далі – реабілітація в санаторії. Нестерпний біль, відчуття приреченості… Але бажання жити, бути потрібною людям перемагало.

Дівчина знаходила розраду в книжках, а ше мати навчила дочку вишивати хрестиком, гаптувати, шити. Згодом ці заняття стали невід’ємною частинкою її життя. Пригадує нині жінка, як в санаторії в’язали фіранки, скатерті, покривала, а ше хусточки вишивали в подарунок.

З роками хвороба поволі відсту­пала. молодість брала своє. Ганна закінчила вечірню школу в Дичках, потім спеціальні курси в Рогатині, працювала в колгоспній конторі. Вродливу, розумну дівчину покохав сільський парубок Михайло, неза­баром побрались. У любові і злагоді, хоча не в розкошах та статках, жили. Звили собі гніздечко – збудували власними силами хату, бо найманим майстрам нічим платити було. Трійко дітей виростили – два сини і дочку, освіту дали, в люди вивели. Гордяться нині батьки своїми дітьми: дай. Боже, кожному таких мати. Тішаться п’ятьма внуками і правнучкою. П.Ганна показує на стіні портрет миловидної усміхненої дівчини і каже: “Це – внучка Софійка, яка нині проживає з бать­ками в Канаді, навчається в 10 класі. Закінчила українську школу, тепер вчиться ще в англійській і музичній -гри на бандурі. Приїжджала з батьками в Україну, з гордістю називає Яглуш своєю столицею”. А ось ці віршовані рядки п.Ганив в свій час присвятила їй, дорогій
внучці, яка також, як і бабуся, пише вірші:

Я – україночка мала,
Маю очка сині,
Дуже люблять мене всі,
Бо я -господиня.
Господиня я, господинька, –
Кажуть тато й ненька.
А зовуть мене усі
Софійка маленька.

А ще Ганна Бойко на Наше прохання демонструє вишиті сорочки, що приготувала в подарунок своїм синам, зятеві, якого любить, як сина, в’язані светри, костюмчик – правнучці. Розглядаючи із захопленням творіння рук п.Ганни, мимоволі подумалось: найбільша цінність отих речей – у любові і теплоті її душі, що передалися і знайшли своє втілення у візерунках, гамі кольорів, непов­торних формах виробів, виготовлених цією навдивовижу талановитою і, водночас, скромною сільською жінкою.
– П’ять- сім днів – і в’язана безру­кавка готова, для дітей, для внуків… – каже майстриня. – Коли діти вищу освіту здобували, то в’язала і на продаж – грошей на прожиття не вистачало. В сусідньому Запалові, мабуть, не було такої сім’ї, де б вив’язаних моїми руками речей не носили. А ще пошила для своїх дітей ковдри пухові, вмію шити штани ,все інше, що потрібно.
Ікони з рушниками, килими, доріж­ки, портрет Кобзаря – в скромній сільській хатині все вишито її дбай­ливими руками, які, здається, ніколи спочинку не знають. Родинною ре­ліквією є вишиті матір’ю п.Ганни на домотканому полотні простирадла. Ними ще дотепер ліжка в господі застелені – як спогад про невмируще, те одвічне джерело материнської любові, що дало життя, дало силу жити і наперекір всім вітрам вистояти, знайти себе в цьому багатоликому світі і нині, з вершини прожитих літ, мовити:”Я – направду щаслива лю­дина, бо знайшли з чоловіком своє продовження в дітях, які нас люблять і поважають, маємо збудований власними руками дім. Живемо в незалежній Україні, яка, вірю, таки буде заможною і квітучою для більшості її громадян”.

Нероздільні будьмо, друзі.
Лихо забуваймо
І в єдиному пориві
Добро здобуваймо.

Так говорить Ганна Бойко у своїх поезіях, які ввійдуть до майбутньої, другої за ліком, збірки її віршів. У цьому переконана ця проста сільська жінка, яка вже давно розміняла восьмий десяток літ, з ясним поглядом очей, шо ніби завжди посміхаються, і все навколо від цього стає добрішим. Зуміла переконати в цьому і нас, її співрозмовників, гостинно зустрівши в своїй хатині, щиро розкриваючи душу назустріч новому дню.


“Голос Опілля” №51

Tags: , , , , ,