Політичні новини ✑3✑

І в політиці не було спокою, чекали кращого ніж за Польщі, але кращого не було. Почалися арешти, переслідування. Вивезли на Сибір кілька родин: Зюлковського Захарія, Дутку і ще пару родин, яких поляки переселили до нас з Польщі. Поділили панську землю, і мамі дісталося кілька сотих. Але земля була глиняна і в дощ не доступна – не було доброї дороги. Мама подала тата на суд, і суд присудив платити аліменти. А тим часом я часто хворіла, то скарлатина, то запалення легенів, то кір і всякі інші дитячі хвороби, а лікарів не було, тільки одна полька? що знала медицину – пані Малярска. За все мама платила працею, бо грошей у неї не було.

Тим часом насувалася війна з німцями. Того дня пам’ятаю була неділя , ясний сонячний день. В хаті баба із сусідкою про щось говорили. Я вийшла на двір випустити курки,  які понеслися в ящику (ми мали дві курки, на більше не мали, де тримати і чим годувати). Нараз дуже загриміло – один раз, а потім другий. Я побігла до хати і кажу бабі: „ Бабо, заженіть квочку, бо гримить – буде дощ!”. Хоч небо було ясне – ні хмаринки, ніякої грози не передбачалось. Скоро прийшла мама і сказала, що чула в селі – війна! То не був грім, а бомбили. З того дня люди стали дуже обережні. Ішов 1941 рік.

У той час мене заболіла ліва нога, і мама повезла мене в Рогатин до лікаря. Лікар сказав, що має бути нарив в пасі – приписав мазь і якусь водичку. Мені трохи допомогло, але не на довго. За якийсь час мені стало гірше, і я не могла вставати з постелі. Ми далі жили в тій пекарнинці. Мама десь пішла і я лежала самотня, плакала. Хтось нарешті маму знайшов, і вона взяла мене на руки, занесла до хати, де колись жив поляк Шнайдер. Він помер, а його жінка виїхала в Польщу. Дітей в них не було. Будинок стояв порожній.

На нашій вулиці було сім господарів, перші від сільради Кравець Пелагії, другий –  Шнайдер, третій – Закутинський Григорій, згори – Гринько, по горішнім боці – Сов’як  Василь. А потім мій дід – Задерецький Василь і його брат Семен. Одне подвір’я , але розділене парканом, а хати під одним накриттям (їх називали Кирилові). А сьома хата остання – Дума Василь.

І от мене мама занесла до Шнайдера до хати, а там, виявилося, лежали наші партизани-повстанці ранені. То й мене там положили, тільки на кухні.

Лікував мене лікар Роман. Сам він був жид і лікував партизанів. Був розумний, і скоро я встала на ноги. Одного дня в село приїхали  фойдойчери. Я забула написати, що до нас вже прийшли німці. Вони прийшли якось до нас непомітно (може  мені так здається), але я не пам’ятаю, щоби були в селі якісь бої.

Тільки пам’ятаю, як ішли більшовики по нашій дорозі – болотом, тихо  і спокійно. Люди казали, що вони відступають.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Цей допис має 6 коментарів

  1. Мені здається, що саме таким повинен бути сьогоднішіній день -днем спогадів від тих, хто памятає цю війну. Для того, аби ми розуміли, що таке не повинно повторитись, а та історія, яка написаннна в розмальованних книжках є історією справжніх простих людей.

Залишити відповідь до chorna_kiwka Скасувати відповідь