blog-book

You are currently browsing articles tagged blog-book.

Позичена пшениця ✑32✑
А одного разу навесні, перед Великодними святами, вже сніг зійшов але мороз ще в ночі був, примерзло. То було з неділі на понеділок. До Гершка ввечері зійшлася молодь. Зенко вже був хлопець дорослий, десь через рік-два забрали його в армію, і Мариська підросла, десь мала 14-15 років. Хвалилась мені, що має хлопця. А тим хлопцем був Сапатий Йосип, досить гарний і кожен раз там приходив. Дружив з її братом Зенком. Того вечора хлопців в Гершка було більше. Довго там світилося. Вночі наш пес почав дуже гавкати і ми побудились. Ми з мамою дивились у вікно. На городі було якось підозріло. Нараз затріскотів автомат. Хтось закричав і зробився на городі шум. В дворі наші загриміли.  Мама відчинила двері і до хати вскочив Василь, найменший син вуйка Петра: “Йосипа вбили!” – тільки й вимовив наляканий. Мама сказала, щоб він лягав коло мене. До ранку не спали. А рано довідалися, що Йосипа поранили, а до лікарні не довезли, по дорозі помер. А було так: хлопці трохи випили, в хаті світилося. Совіти підповзли до хати і чекали, що буде дальше. Хлопці виходили з хати, а більшовики: “Стой!” А Йосип сказав: “п-р-р-р, п-р-р-р!” і совіти по ньому з автомата. То вже була остання жертва в селі.

Ти впав наче весняна квітка
Тебе порізала  ворожа куля
Кому залишилась твоя кохана
Яка чекала її подальша доля?

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , ,

Гроші пропали ✑31✑
В той час, десь в 1947 році написала цьотка Ганна з Польщі. Всі дуже раділи, що жива. Писала, що живе добре. Дала їм німецька влада господарство, і коні, і корови, все, що було в домі і багато поля, 20 гектарів орної землі і 10 гектарів сінокосу. Такого  у вас в селі нема. Вислала знимку сина Петра. Він служив у польському війську.  Ще писала, щоб мама пішла до Крупки, не до Семена, а до його сестри Параньки, і забрала січкарню, бо її чоловік, Вацло Михайло, взяв  в них, але нічого за неї не дав. Мама пішла і каже: « Ганя писала, що ви маєте її січкарню і щоб віддали її мені.» Але мамі відмовили. Ще жила наша баба,  вона пішла і каже: « чому добро моєї дочки  має пропадати в Крупки, а не в мене  вдома». Але також ходила намарно. Мама дізналася, що їх нема вдома, пішла витягла січкарню, перекинула колесами до землі і прикотила  додому. Вони не гнівалися і не сварилися, бо знали, що то не їхнє добро.

А восени прийшов вуйко Михасько, той, в якого мама забрала січкарню, зять бабиної сестри  Ганни.  Він був жонатий на її дочці Паранці і каже до мами: « Пазю, дай мені своєї пшениці я собі посію, бо свою я ще не молотив». Мама каже йому: « шваґре я тримаю ту пшеницю на паску, бо більше не маю». А він до мами – « Пазю, я в зимі змолочу і тобі на свята  віддам, бо поки свою змолочу – може змінитися погода. А тепер погода погода, що аж гріх не сіяти». Мама послухала і позичила.  Перед Великодніми  святами після багатьох нагадувань вуйко привіз ту пшеницю. Вона була з ячменем. Мама каже: “що ви шваґре мені віддали?” “- А я іншої не маю, якби мав, то я б у тебе не брав на насіння” Мама як змолола, то виявилось, що та пшениця біла зі снітієм. Паска наша була  чорна і потріскана.

Мамо моя, мамо,
кривдили тебе чужий і свій.
До роботи кликали усі.
Ще й гукали: “ти працюй! не стій!
Ти ішла до праці ще не ївши
і старалась догодити всім.
Все, що заробляла – то для мене.
А сама казала: я поїла вже в чужих.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

Довгі коси ✑30✑
Я більше до школи не ходила, бо до п’ятого класу треба було ходити до села Дички, за два кілометри від дому. Для мене то було дуже тяжко.
Мама знову пішла до вуйка Сенька, щоб віддав гроші:
«Сеньку, віддай гроші, бо мені дуже біда, Гануську треба лікувати, до хати треба доложити. Мариська мені нагадує, коли звернуся до них.» А вуйко до мами каже: «я в тебе грошей не брав! Дай мені спокій!». «чому не брав, адже я маю свідків. Був присутній з Вертибця Йосип – був війтом» А вуйко до мами: «якщо я брав гроші, то я віддав» «То дай мені свідка, що ти мені віддав гроші»
Але все було марно, гроші пропали. Мама хотіла його телицю зайняти з дороги додому. Він довідався – телицю продав.

Ось така була родина.
Не зважали, що хвора дитина.
Що так гірко мама бідує,
Родина безгрішно грабує.

Мама була у відчаї. Нарешті суд присудив, щоб тато сплатив аліменти за всі роки, що він не платив. На той час він був жонатий другий раз. Як почув, що треба платити такі гроші – виїхав на Полтавщину до другої жінки, а мамі присудили хату і все, що було в хаті. Тато, як виїхав посилив квартирантів. Мама з тими квартирантами домовилась, що вони куплять ту хату. Але тато дізнався, що продається хата, приїхав з Полтавщини і виселив тих квартирантів. Мама знову не знала, що робити. Радилась зі мною, бо я була дорослою не по роках. Я кажу мамі: «залишіть, мамо, все і не мучтесь. Всім Бог заплатить, і нам, і тим хто нас скривдив і на тому кінець.»
Потім через роки тато казав, нам люди передали, «мене Бог покарав за ту дитину. Я знаю, що я винний перед нею. Я дуже завинив.».
А в селі життя ішло. Багато мужчин поголосились, малі попідростали, але кожного разу несподівано ще наскакували на село совіти. Ночували по хатах, і в нас багато разів ночували. Приповзуть лісом край села і згори прислухаються, що де робиться. Надоїсть, спустяться і стукають у двері. Нанесуть соломи на долівку і сплять. Раз в ночі прийшли п’яні порозливали на хату воду. То в мене, то в маму хотіли стріляти. На щастя, що в селі, ще були совіти і за ними шукали. Побачили в хаті світло і прийшли. Ледве їх виволокли з хати.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , ,

Хвора нога ✑29✑
Я багато читала вдома, що мала робити? Мама мала 3 курки, то моя робота була їх погодувати. Ще малою я навчилась готувати їсти. Як мама приходила з роботи ввечері, то вечеря вже була готова.

Пам’ятаю, як я перший раз готувала мамі їсти. Мама поїхала в ліс по дрова, а було то зимою. Її довго не було. Вже вечоріло. Я запалила на припічку і поставила на триніжках варити бульбу. Трохи обчистила, а решту в мундирах. Щоб було більше – мамі, мені і тому фурманові, що був ще підліток, Закутинський Владик. Я не могла дотягнутися до припічка, тому вилізла і сіла поряд з вогнем. В мене були довгі коси. Не хотіло добре горіти. Мама вже в той час привезла дрова і скидали на подвір’ї. Але одну деревину не могли скинути, бо була дуже тяжка. А Владик не міг її допомогти, бо в нього на руці був нарив. І мама прийшла до хати попросити вуйка  Івана, щоб поміг зняти з воза ту деревину:
– Подивись, що твій бахур виробляє!
Мама заглянула до пекарні і скрикнула. Я сиділа на припічку і піддувала вогонь, щоб горіло. Мама закричала:
– Що ти робиш?!
Зняла мене з ппипічка, надавала по задньому місці. Вогонь погасила. Мені було дуже боляче, адже я хотіла приготувати їсти, бо мама була голодна і змерзла. А мама мене не зрозуміла і я довго плакала.
Мама прийшла вже до пекарні і мене заспокоювала:
– Ти ще маленька, коси тобі погоріли б. Щоб так більше не робила…
Я пообіцяла, що більше не буду так робити. Після тих дров мама мала великий клопіт. Цьотка Мариська приревнувала вуйка Івана до мами. Баба її спам’ятовувала, а мама більше не просила  ніякої допомоги.

Після того гіпсу я ходила помаленьку. Якщо ходила багато, то вранці щось мене тягнуло в нозі. Мама вірила, що я виходжусь, так їй де хто казав: “Не переживай , Паська, Гануська виходиться…” І мама вірила. Вона не розуміла і гадки не мала,  яка то небезпечна хвороба. Треба було доброго харчування, спокою, а того не було. Мама була заклопотана іншими справами. Будувала хату. Стягувала матеріал на хату.  Було безвладдя і будівельний матеріал з лісу возили без дозволу, хто як міг.

Мамі було тяжко одній без чоловіка. Треба було найняти майстрів, знайти фурмана з кіньми, людей, щоб допомагали.  Потім возити глину, солому. Приходили люди допомагали ліпити.  Люди давали матеріал , щоб накрити хату. Займався будівництвом вуйко Петро. Хоч жінка його не відпускала сварилася , але він приходив, бо мама плакала , просила, і він не міг не послухати  маму. Через певний час хата була  збудована. Треба було ще вікна двері. Тут така історія. Треба починати з нової сторінки. Є така приказка:

Де тонко там і рветься.
В багатого і півень несеться.
Бідний води дає тремтячою  рукою,
а в багатого вино тече рікою.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

Підірвана криївка ✑28✑

Мама подала знову до суду тата, щоб платив хоч трохи аліменти, бо як німці прийшли він не платив. У 1941 році хтось сказав мамі, що його забрали до армії совіти, але за німців був в дома і мама знову подала на аліменти, бо я захворіла. Боліла нога. Треба було гроші на лікування. Мама цілу зиму возила з Черче боровину – лікувальну глину. Прикладали до ноги, думала, що поможе, але було ще гірше. Я не могла ходити. В те літо я вже не могла пасти корову. Пас нашу корову Адашко з города, від нас третя хата, син Закутинського Гринька.
На поліклініці сказали – везіть до Станіслава (Івано-Франківськ), або до Львова. До Станіслава не було чим їхати, бо через річку Дністер не було мостів. Їздили на попутніх грузових машинах по воді. Коли мені стало трохи легше, ми поїхали до Львова поїздом. До Помонят до поїзда віз вуйко Іван. За те мама дала верето. В Львові Стрийна, Стрийова жінка, завела до тої лікарні куди нас направили з поліклініки. Сказали мамі заплатити за бинт, гіпс. Мама не мала грошей. І тоді Стрийна завела нас до тої лікарні, де вона працювала сестрою-господинею. Поговорила з лікарем і мене прийняли без грошей. Наложили гіпс.
Добре пам’ятаю, що було то восени. Діти йшли до школи, а я була в лікарні. Я мала йти в п’ятий клас. То був 1946 рік. В палаті лежало восьмеро хворих. До одної хворої прийшов чоловік і жінка щось йому говорила. Він спитав мене звідки я, де мій тато, як я пишуся (прізвище). Я відповіла. Тоді він сказав, що до Львова він їхав з моїм татом. На другий раз, як буде їхати, то приїдуть разом до мене. Той чоловік приїжджав і вдруге, і втретє, а тата не було. Мама приїхала і мене забрала.
Зі Львова до Ходорва їхали товарняком. Далі люди йщли пішки. Ми також йшли в сторону Грушитич. Я не могла йти, бо ціла нога була у гіпсі. Мама трохи несла на плечах, але то було не зручно і мені, і мамі. На щастя над’їхала якась фура і завезла до села Грушитичі. Ми пішли до якоїсь родини. Мама хотіла там мене лишити і піти до Фраги, щоб вуйко Грудзінський по мене приїхав, але я не хотіла там залишитись. Ми пішли в поле, там працювали німці. І я там залишилась. Мама пішла до Фраги, вуйко приїхав і мене завіз додому.
До зими я ходила в гіпсі. Нога пухла, мама сварила, щоб менше ходила. Розломився гіпс в стегні, зробилася рана на животі. Серед зими мама сама зняла гіпс. Треба було знову їхати до Львова. Але не було чим добратися до поїзда. Треба було чекати до літа.
Нога ніби перестала боліти. Я навіть пішла знову до четвертого класу, щоб не забути, те що знала. Але через кілька днів відмовилася ходити, бо було слизько і я боялась впасти. На цьому моя школа закінчилася.
Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , ,

Катівня у Стрийовій хаті ✑27✑

На початку весни, десь у квітні, мама пішла на поле на Мнєрку. Взяла з дому лопату, щоб відвести воду з поля. Бо поле було під горою і снігова вода застоювалась на городі. По дорозі до мами долучилась Настя Круцьова і казала, що їде до млина на Виспу. Вийшли за село, а на зустріч йшли два совіти. Дуже спішили. Один витягнув з кишені хустинку і витер обличчя. Вони пішли в село. Настя пішла до млина, а мама залишилася копати росточок, щоб зійшла вода. Хустину совіт помилково опустив на землю, а може не помилково, а Настя підняла. На полі мама почула постріли в стороні села край лісу. Мама лишила роботу і прийшла додому, щоб взнати, що сталося.
Гінці прийшли з Виспи до штабу, що був в Прикопихи. В селі стояв гарнізон солдат. І всі солдати, що були в селі пішли до рогачки при лісі. Совіти точно знали, де ховаються партизани. Обступили, і можна тільки собі уявити, що там було. Троє хлопців підірвалися, а решта вийшли із тої криївки. Леськів Володимир (син Прокопишин, де був штаб совітів) Закутинський Андрій, Закутинський Йосип, Сімка Йосип, Білас Зеновій. Сімку Йосипа поранили в руку. Убитих привезли коло сільради і положили на дорогу. І так вони лежали два дні. Приводили маму Гірняка Йосипа, щоб сказала де її син. Мама плакала, стояла скам’яніла. Потім її і дочку Стефу вивезли до Сибіру. Войтовича Івана і його родину також вивезли ще в 1941 році. Вони так і не повернулись. Тільки брат повернувся, тут і помер.

На дворі, коло церкви
близенько сільради
три повстанці розстріляні
лежали, від зради

Кров горіла на їх грудях
землею лилася
матір під дулом питали:
“Тут твій син!? Признайся!”

Скам’яніла, в ногах синах
старенькая мати:
“Тут немає мого сина”
змогла так сказати

Надворі весна буяла
ліс вкривався бруньками,
там де були вбиті хлопці,
кров стекла до ями

На тім місці зараз стоїть
Хрест в корі берези
Щоб більше не панували
Червоні загрози

Щоби наша буйна молодь
трошки задумалась,
що держава наша вільна
в крові будувалась.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , , ,

Дитячий біль ✑25✑
Межи Різдвяними святами Новий рік – Василя. Діда приходили вітати на Василя господарі,- “в’язати”! Дід пригощав тютюном, брав в брата Семена на Трафіці чвертку горілки. Баба варила гарбату з цвіту липового, давала житнього хліба, який був печений на дні печі в черені. А того дня я йшла до школи. Книжки мої були в тій кімнаті де ночував дід, а я, як завжди, спала з мамою у нашій маленькій пекарнені. Пішла до хати і подумала, може дід дасть мені яблуко до школи. Дід сидів на постелі, ноги були на стільчику, а сам обперся на скриню головою і руками. Спав. У нього в кімнаті було так:по під стіною до полудня стояла широка лавка, коло дверей – буфет, а потім та лавка аж до стіни. Зі сходу стояв стіл, попри стіл – велика скриня цьотки Мариськи. На північ – постіль дідова, а поряд – маленька мамина скриня. Ось і всі меблі. На захід була піч, яка обігрівала кімнату. Кімната була маленька. На землі ще лежала солома від Різдвяних свят, її вносили на Свят Вечір і стелили на долівку, а на – стіл сіно. В куток ставили сніп вівса. Приходили на Новий Рік вінчувати, a той сніп молотили, зерно збирали і посівали в домах. Дід спить, подумала, взяла свою торбинку з книжками і пішла до школи. На перерві я побігла додому, щоб поїсти. В дома застала всю родину, і зразу до мене всі кинулися. Розпитували, що робив дід, коли я ранком заходила до нього. Виявилось, що я першою до нього заходила. Я сказала, що дід сидів і спав, а виявилось, що дід так несподівано помер. Для мене особисто, то була велика втрата. Мене часто кривдив Мілько, цьотки Каськи син, він був найстарший. Дід за мене заступався, а тепер я розуміла, що стала беззахисною.
А в серпні того ж таки року не стало баби. Вона злягла на декілька днів і вже не вставала. Мама плакала і була весь час коло неї. Баба мамі сказала – «прости мені все, що я зробила тобі, я слухала Мариську. Я не знала коло кого буду вмирати».Баба померла.
Я захворіла,коли мама почала будувати хату. Весь тягар ліг на мамині плечі – тяжка праця, гриза за мене, безгрошів’я. Я не знаю, як вона бідна жила. Не було в неї ні поради, ні розради, а вона була ще такою молодою і такою змученою.

Мамо, мамо де ви силу брали
У такі страшні роки.
Ви не мали вільної хвилини,
Ні порад, ні сильної руки.
Все терпіли- нужду, голод, тягар
І залишалися чужою в рідній хаті.
А смерть рідних – ще тяжчий удар.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , , ,

Дитячий біль ✑25✑

4 коментарі

Повстанці✑24✑

Ще пригадую такий епізод. Була на дворі тепла погожа днина. Я, як завжди, була з дідом. Дід шив з липової кори коробку, а я коло нього була під дахом, що мав вихід на пастівник. Раптом прибіг з пастівника Ладик ,вуйка Петра, озброєний крісом – “дайте скоро їсти!”, слава Богу, що тоді дід мене послав, а сам не пішов. Ми обоє пішли до комори, я дала йому хліба і молока. Ладик сів їсти, а я стояла коло нього. Загавкав наш пес: «Іди подивися хто там є» – сказав Ладик. Я вийшла і подивитись. Коло діда стояло двоє більшовиків (совітів). Я скоро повернулась до комори: “Ладик, Совіти!” Ладик положив недоїдений хліб, молоко в горнятку, взяв кріс в руки і тихо вийшов, пішов в городи. Щастя велике, що так тоді обійшлося. Дід потім говорив, уже онуки мої йдуть на ризик, хочуть вільної України. Я ще так хотів би дожити до того часу, коли Україна буде вільною. Адже йому було більше вісімдесяти років.
Як би ви могли встати діду – є вільна Україна, але східний сусід і далі хоче правити, нами як колись. Але ми не хочемо, щоб наші онуки вмирали так, як ваші, діду. Бо ваші онуки пішли на смерть. Зараз ми маємо багато чого, і хліба доволі, і одягу, і поля. Тільки працювати на ньому нема кому. Діти вчаться. Будинки будуються. Встаньте діду! Ви були мені з мамою найріднішими людьми. Хоч не тулили до себе, не обнімали, але від вас йшло тепло, рідне тепло. Нехай буде пухом Вам земля і Бог нехай опікується Вашою душею. Спіть вічним сном, мій єдиний добрий діду.
Не було кому заступитись за мене, коли кривдили. Пам’ятаю, не знаю чого, мене Мілько попік кропивою по животі. Я так кричала, що було чути хтозна де. Мама була в Стрілищах, ходила туди на базар, до аптеки і там ми мали родину. В той час мама поверталась додому, була недалеко від села і почула мій крик. Бігом бігла додому. Я була обпечена і пролежала після тогохворою два дні.
А другий раз посадив мене Мілько на гніздо з осами. Вони полізли попід сорочкою і всю мене покусали. Я також дуже кричала. Мама прибігла з поля, не вияснила в чому річ і ще мене почала бити, бо через мене покинула в чужих людей роботу. Але як підняла сукенку, то побачила, що мене покусали оси і жахнулася: «Боже, за що? Чому ви такі жорстокі?! За які гріхи має терпіти моя дитина?” Мама плакала, а мене змастила горілкою, її дала Прикопишина Паська (стара Прикопиха була мудрою жінкою). Так я росла, не мала мама зі мною спокою.
За що, за що не мали ми спокою,
Я з вами мамо, а ви зо мною.
Чому в нас доля була така
Жорстока, підла і гірка.
Я виросла, вже діти й внуки в мене є
але дитячий біль і досі в думках моїх живе

Анна Бойко с.Яглуш Івано-франківська обл.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

Партизан на горищі ✑20✑ Часто до нас приходила ночувати Ганна Гірнякова, її маму вивезли в Сибір з меншою сестрою Стефою. По дорозі Стефа втекла, а мама лишилася на 15 років у Сибіру. Ганна принесла з дому швейну машинку, коли було спокійно в селі,вона в нас декому шила. Приносила зі собою якесь шмаття і перешивала, приходила ввечері, ночувала. Шила вдень, а ввечері знову кудись йшла. Так було довший час. Я часто сідала до машинки і пробувала шити. Була пізня осень, на полі ще були буряки, а буряки кожен господар мусів сіяти для держави. Баба ввечері наробила голубців з тертоі бульби і засунула в брайтуру пектися. Під кухнею трохи горіло щоб – до ранку вони б спектися, бо як тільки світало – йшли в поле. Самі полягали спати, але серед ночі нас збудив стук. «Хто» – спитав дід, «пустіть, але не світіть». Впустили. Їх було троє, одного вели під руки. «Дайте щось поїсти». Голубці ще не впріли, але баба витягла і дала, двоє їли, а третьому попросили дати молока, бо голубці для нього смерть. Бо він сидів в криївці цілий тиждень, то нічого не їв. Вони поїли і пішли в темну ніч, це були партизани. Наші брати, чиїсь сини скривджені на своїй землі ненависним ворогом Коли Гірнякова Марія, тобто Ганни і Стефи мама, повернулася зі Сибіру, я вже була одружена і мала дочку Галю і сина Євгена. Вона пасла корови своєї найменшої дочки Катерини. Катерина мала дочку, її також назвали Марія. Стара Гірнячка, як ми називала, була твердої волі, більшовики знайшли її три сини. Михайла арештували ще в 1940 му, а два в 1945 му, Страшого Федя вбили, а наймолодший Йосиф підірвався сам. Стара Гірнячка мені особисто розказували, коли ми пасли корови, як її везли до Сибіру. Вигрузили їх з вагонів в якісь пустелі, там не було ніяких будинків тільки стояли машини. Молодих забирали першими, садили їх у машини і десь везли, а вона лишилася в снігах із старшими людьми, потім її забрав офіцер. Її обв’язком було доглядати двоє дітей. Офіцер служив в Німеччині, додому приїжав зрідка, а його жінка працювала. Як вона розповідала, що їй дуже пощастило, адже молодих забирали на роботу в ліс заготовляти дерево, а старих ніхто не хотів і вони лишалися вмирати в степу на снігу в морозах. Баба гірнякова розказувала, коли офіцер привіз її додому, їй було лячно, адже такі воєнні стратитили три її сини, знущалися з доньок, і її, стару, завезли хто-зна куди на морози. Вона не знала, як поводитися, що говорити і як їй дальше бути,а ще не дуже розуміла їхню мову. Було дуже-дуже прикро, сумувала за домом. У тому місті Омську була церква. У неділю вона була вільна. Варила собі страву окремо, продукти їй дозволяли брати, адже вона сама купувала для родини, такий був її обов’язок. З часом повернувся додому офіцер з Німеччини і вони жили разом, привикли до неї і ставилися добре. Кожну неділю давали гроші до церкви на жертву. Господар просив, щоб вона поділилася з ними, стравою, яку варили для себе. І це сподобалося і їй довірили кухню. Минали роки, їхні діти підросли, вже не було потреби у няньці. Тоді офіцер почав писати клопотання до Москви про помилування, і з часом прийшла «вільна». Ті рускі люди, де прожила баба Гірнякова, більше 10ти років шукали людей, які їхали на Західну Україну до Львова, купили білет, дали їй гроші, простирадла, підодіяльники, одяг і якісь цінні подарунки для родини. «Мене ніколи мама так не вінувала» – так казала стара Гірнячка. Через кілька літ ті сибіряки приїхали до Трускавця на курорт, запросили листом щоб баба до них приїхала. Вони подорож повернуть і дадуть такий подарунок, що залишиться і правнукам, але зять доньки Катерини Переговський, відмовився її завести. Баба дуже шкодувала і казала: «вороги які вбили моїх дітей стануть мені такими дорогими і чуйними». Але перед тим, як зробити їй “вільно” офіцер їй сказав: “Бабушка розкажи мені як все було, так, як розказуєш на сповіді в батюшки, тоді я зможу тобі допомогти», і баба Гірнячка розказала все, що знала, і, що наболіло. А він вислухав і сказав: «Сволочі, непобоялись Бога, таких мало розстрілювати, я б сам таких уничтожив». Ось така історія, я не перебільшою, то була мама, бабуня, жінка з великої букви. Просто мужня українка, яку оцінив руский офіцер, якому вона служила стільки років, але не шкодувала, бо він до неї поставився, як до людини, яка любить свій край, свій народ, свою землю, свою націю. Нехай Господь за її муки, за біль візьме під опіку її душу. Будь проклятий той час, що так гуляв по нашім краю. Батьки ховали молодих дітей, то було пекло, коли ж було чекати раю. Земля ховала і мертвих, і живих. Вона, як матінка, страждала, а мати, зморена сльозами, дітей і вдень, й вночі додому їх чекала. Найстарша дочка Гірнячки була віддана додому і старший син жонатий в нашім селі, а було ще дві дівчини – Ганна і Стефа та брат Йосиф. Коли бабу вивозили,то з нею і Cтефку, по дорозі вона втекла, але перед тим її схопили і дуже били, відбили нирки, вона хворіла коли вийшла заміж, їй не можна було народжувати, але вона народила дві доньки, а сама померла. Історія не вигадана, імена не змінені. Осуду людей не боюсь, бо сама пережила ту частину мого життя.
Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , ,

Школа і чорний плащ ✑19✑

Люди стояли наче дерев’яні, не відчуваючи болю, тільки страх переслідував і вдень, і вночі. Не раз серед ночі до нас стукали – ми відчиняли, але не знали кому, бо і більшовики перебиралися в партизанів, а партизани на більшовиків, такі в них були плани. Якщо такі приходили вночі до хати, то треба бути дуже обережним, щоб не сказати чогось зайвого. Бо на другий день могли заарештувати арештувати, а ще гірше – вивезти в Сибір. В нас часто ночували два брати Гринчаки – Йосиф і Роман, але не разом, а по черзі. Їх переслідували за зв’язок з бандерами, їхню маму вивезли до Сибіру, старшого брата забрали німці, а вони переховавулися між людьми. Йосифа одного разу схопили, але йому якось вдалося втекти, він завжди був озброєний. Одного разу він у нас ночував, і вдень був в нас, а ввечері мав піти. Була осінь і всі з дому пішли в поле. До сільради приїхали більшовики на машині, він сказав, щоб я подивилася хто там є. Я вийшла на вулицю, а вони вже йшли до нас, були вже коло Совяка, я скоро до хати: «Йосиф совіти!».  Він виліз на вишку (горище), а драбину сказав нести на город в кукурудзу. Все робилося дуже швидко. Не знаю де я взяла силу, щоб ту драбину занести на город. А тим часом совіти були вже на подвір’ї, били пса, обкровавили його, я прийшла з городу і скам’яніла, не могла свимовити і слова, питалися де господар, я мовчала, мов оніміла. На той шум вийшла від стрия цьотка Ганька. Вона не знала, що в нас є Йосиф, тоді запитала, що їм треба. Совіти відповіли, що їм потрібен ключ від церкви, вони хочуть зробити там перевірку. “То ходіть до нас, мій тато має ключі від церкви”. І вони пішли з нашого подвір’я. Хоч вже встигли і в коморі бути, і в хатах повідчиняти двері, і до пекарні зазирнули, щастя від бога, що так сталося, а то трагедія була б неминуча. Йосиф пізнав голос одного із совітів, що катував його коли він був арештований.  «Я вдруге не дався б їм в руки, але я не знав, де знаходиться мала, а то пустив би гранату межи них» – так сказав ввечері до мами, як зліз з вишки. А через місяць так і зробив. Знову була облава в селі. Він йшов потоком від одного господаря, думав напевно до лісу дійти,  але його більшовики помітили і стріляли по ньому. Він дійшов до Лаби (до спокоса) заліз на оборіг, совіти його обскочили, він підірвався гранатою, чи кого вбив, чи поранив невідомо, але взяли в селі коней і забрали його тіло, накрили палаткою і вивезли, а куди – невідомо.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл. 2009 р.
✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

« Older entries