Яглуш

You are currently browsing articles tagged Яглуш.

Цитати Анни Бойко

Прокоментуй!

12901247_1162192190459082_9183424897442436557_o10269308_1152041471474154_7190179297069169832_o12885863_1157035854308049_5236308804703562974_o12322675_1150018095009825_6649678577167957472_o

 

 

 

Tags: , , , , , ,













Tags: , ,

002 003_ 004006005007011008009010

Tags: ,

Зима в селі Яглуш

5 коментарів

Tags: , , ,

Boyko_selo_007Boyko_selo_002Boyko_selo_003Boyko_selo_004Boyko_selo_001Boyko_selo_005Boyko_selo_006  Boyko_selo_008 Boyko_selo_009 Boyko_selo_010 Boyko_selo_011 Boyko_selo_012 Boyko_selo_013 Boyko_selo_014

Tags: , , ,

Інколи починаю розуміти чому село назвали Яглуш, бо в таку глушину інколи дуже важко добратись…якшо пропустити автобус з Рогатина, то приходиться іти полями і лісами, ну або таксі:) Цього разу я трохи не доїхала до Рогатина і вирішила одразу іти лісами та полями, дихати повітр”ям, пити джерельну водичку, милуватися краєвидами. Маршрут провірений та надійний, час проходження біля години, а довжина біля 3 км.

Фрага - Яглуш


1. село Фрага. Початок мого шляху

2.річка Свірж, а також міст через неї


3. криниця чудотворної Матері Божої Фразької


Будете їхати зі Львова в сторону Рогатина, обов`язково зупиніться попити смачної води

4.Криниця та каплиця


5. каменюки


6. стави, сині-сині такі


7. краєвид


8. в лісі чудо-краса


9. фіолетова поляна


10. лісові квіти


11. потічок. с.Яглуш


12. майже прийшла


пару метрів і дома

Tags: , , ,

на свій автобус запізнилася...їхала іншим...

краєвиди за вікном автобуса

бабусина хата на фоні скали та Печеної гори

вгляд з гори і згори))

бабуся посадила фіалки і вони з легкої руки розрослись на весь садок

так виглядає розібраний п`єц (грубка, піч ) яка ще буде збратись)))

Бамбетель - ліжко-диван , ще є така кавярня у Львові "На Бамбетлі"

скриня ))

поличка з телевізора "Електрон" - хендмейд

все цвіте, все пахне...

Первоцвіт - квіти для чаю від кашлю

барвіночок біля церкви

церква 1914 року, не дуже стара але і не нова

старий цвинтар ...

квіти в лісі також лягають спати - закривають голівки пелюстками і дрімають

Бімко ще маленький і також дрімає))

повний місяць - в місті не такий

місцевий "супермаркет" або по місцевому - склеп

добре в селі, але таким парниковим дітям, як я завжди холодно=))

Tags: , , , , ,


Калино, калино червона,
А ягоди в тебе гіркі.
У пам’ять до мене приходять
Дівочі літа молоді.

Це – рядки з поетичного зошита Ганни Бойко (на фото), яка проживає в мальовничому селі Яглуш. Коли лягли перші букви на напір, вивершуючись в художньому слові, жінка вже й не пам’ятає: так давно це було.

Дорога життя п.Ганни не килимами вистелена, а більше терня і болю траплялося. Навіки закарбувались в пам’яті спогади свого дитинства. Мати,-яка походила з багатодітної сім’ї, її сама, без батька, ростила. Так сталося, то після одруження, не знайшовши підтримки і розуміння в родині чоловіка, змушена була повернутися з Нових Стрілиш в рідне село, до батьківської хати. Зрештою, батько не бачив ні її народження, ні як росла, не знав, шо важка хвороба несподівано підкралася до дівчинки і не полишала її впродовж багатьох років. Як грім серед ясного неба, прозвучав з уст лікарів діагноз – туберкульоз кісток. Про цю хворобу в народі мало що знали, та й мати неписьменною була. Після 4-ох класів в рідному селі мала Ганнуся продовжити навчання вже не могла, а опинилась на лікарняному ліжку, спочатку в Львові, потім в Івано-

Франківську, далі – реабілітація в санаторії. Нестерпний біль, відчуття приреченості… Але бажання жити, бути потрібною людям перемагало.

Дівчина знаходила розраду в книжках, а ше мати навчила дочку вишивати хрестиком, гаптувати, шити. Згодом ці заняття стали невід’ємною частинкою її життя. Пригадує нині жінка, як в санаторії в’язали фіранки, скатерті, покривала, а ше хусточки вишивали в подарунок.

З роками хвороба поволі відсту­пала. молодість брала своє. Ганна закінчила вечірню школу в Дичках, потім спеціальні курси в Рогатині, працювала в колгоспній конторі. Вродливу, розумну дівчину покохав сільський парубок Михайло, неза­баром побрались. У любові і злагоді, хоча не в розкошах та статках, жили. Звили собі гніздечко – збудували власними силами хату, бо найманим майстрам нічим платити було. Трійко дітей виростили – два сини і дочку, освіту дали, в люди вивели. Гордяться нині батьки своїми дітьми: дай. Боже, кожному таких мати. Тішаться п’ятьма внуками і правнучкою. П.Ганна показує на стіні портрет миловидної усміхненої дівчини і каже: “Це – внучка Софійка, яка нині проживає з бать­ками в Канаді, навчається в 10 класі. Закінчила українську школу, тепер вчиться ще в англійській і музичній -гри на бандурі. Приїжджала з батьками в Україну, з гордістю називає Яглуш своєю столицею”. А ось ці віршовані рядки п.Ганив в свій час присвятила їй, дорогій
внучці, яка також, як і бабуся, пише вірші:

Я – україночка мала,
Маю очка сині,
Дуже люблять мене всі,
Бо я -господиня.
Господиня я, господинька, –
Кажуть тато й ненька.
А зовуть мене усі
Софійка маленька.

А ще Ганна Бойко на Наше прохання демонструє вишиті сорочки, що приготувала в подарунок своїм синам, зятеві, якого любить, як сина, в’язані светри, костюмчик – правнучці. Розглядаючи із захопленням творіння рук п.Ганни, мимоволі подумалось: найбільша цінність отих речей – у любові і теплоті її душі, що передалися і знайшли своє втілення у візерунках, гамі кольорів, непов­торних формах виробів, виготовлених цією навдивовижу талановитою і, водночас, скромною сільською жінкою.
– П’ять- сім днів – і в’язана безру­кавка готова, для дітей, для внуків… – каже майстриня. – Коли діти вищу освіту здобували, то в’язала і на продаж – грошей на прожиття не вистачало. В сусідньому Запалові, мабуть, не було такої сім’ї, де б вив’язаних моїми руками речей не носили. А ще пошила для своїх дітей ковдри пухові, вмію шити штани ,все інше, що потрібно.
Ікони з рушниками, килими, доріж­ки, портрет Кобзаря – в скромній сільській хатині все вишито її дбай­ливими руками, які, здається, ніколи спочинку не знають. Родинною ре­ліквією є вишиті матір’ю п.Ганни на домотканому полотні простирадла. Ними ще дотепер ліжка в господі застелені – як спогад про невмируще, те одвічне джерело материнської любові, що дало життя, дало силу жити і наперекір всім вітрам вистояти, знайти себе в цьому багатоликому світі і нині, з вершини прожитих літ, мовити:”Я – направду щаслива лю­дина, бо знайшли з чоловіком своє продовження в дітях, які нас люблять і поважають, маємо збудований власними руками дім. Живемо в незалежній Україні, яка, вірю, таки буде заможною і квітучою для більшості її громадян”.

Нероздільні будьмо, друзі.
Лихо забуваймо
І в єдиному пориві
Добро здобуваймо.

Так говорить Ганна Бойко у своїх поезіях, які ввійдуть до майбутньої, другої за ліком, збірки її віршів. У цьому переконана ця проста сільська жінка, яка вже давно розміняла восьмий десяток літ, з ясним поглядом очей, шо ніби завжди посміхаються, і все навколо від цього стає добрішим. Зуміла переконати в цьому і нас, її співрозмовників, гостинно зустрівши в своїй хатині, щиро розкриваючи душу назустріч новому дню.

Ольга ЧЕЛЯДИН.

“Голос Опілля” №51
04.12.2010

Tags: , , , , ,

Чужого видно здалеку ✑9✑

В Гершка мали радіо саморобне і я виділа, як їхні хлопці, тобто Олекса і Зенко, дехто ще приходив, копирсалися і щось там траскотіло, і навіть говорило. Я не давала значення, але було цікаво, що то там, мене відганяли і казали, що не можна нікому розказувати.  Я вже писала. що наша хата була самотньою на вулиці і нам казали Кирилові. Дідів  тато так називався. Від хати на південь до горба тягнувся пастівник, сад, а там як кінчався пастівник  було вже рівно, то був цвинтар. Попри цвинтар  на схід – церква, а на захід від цвинтаря – ліс Воскресінець. Церква зветься Воскресіння Христового і напевно ліс так назвали. А від хати на північ тягнувся город десь до двісті метрів, а там йшла центральна дорога, яка перетинала наше село  навпіл. Коло дороги жила стара цьотка  Каська. Ми ходили стежкою попри город на дорогу. Вздовж дороги плив невеликий потічок. У ньому люди прали одежу, напували худобу. А весною вода не вміщалася в потічок і розливалася по всіх городах і дворах. Одного разу затопило хату цьотки Каськи. Мама моя на плечах переносила її дітей до нас, бо вода прибувала, а надходила ніч і було страшно.

Війна йшла, а в селі було як завжди. Люди працювали, бо треба було жити. Я пішла в перший клас. Мені мама пошила торбу із грубого полотна. Першою вчителькою була стара жінка Городецька із села Підгороддя. Через кілька місяців прийшло подружжя Городецької – дочка і зять Бартків.  вчителі мінялися. Потім був з села Дички – Борецький, а потім Кривень з Ферльова. Чому так мінялись не знаю, але думаю, що то було зв’язано з політикою. Потім прийшов Воєвода з Потока і був до 1946 року. Стояла напруга. Зимою чоловіки молотили ціпами збіжжя,  а жінки пряли кужелі, тобто повісмо з льону. конопель. Мама також пряла і собі, і людям. Ми ходили в сорочках з грубої пряжі. І весь одяг був з пряжі, бо не було де  і що купити, але не було і за що.

Мама весною посадила картоплю на полі і хтось вибрав. Посходила дуже рідко. Мама журилася як переживемо зиму. А війна наближалася. Люди відчували нестачу продуктів, одягу, сірників, солі, нафти і багато чого іншого.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,