Рогатин

You are currently browsing articles tagged Рогатин.

Про яйця під підлогою ✑16✑

Коли відійшов фронт,  до села прибули більшовицьки-чистильники, тобто з воєнкомату і КГБ. Повинні були з’явитися усі чоловіки до 55 років і хлопці яким виповнилося 18 років – була мобілізація на фронт, щоб гнати німців. Але ніхто не прийшов. Тоді кликали десятників, розпитували, хто де подівся. Були відповіді усякі – хто поїхав з німцями на форшнам (тобто німці заставили), хто помер, хто пропав безвісти. І з тих днів почалося у нас пекло… Набігали вдень і вночі, робили засідки, ловили невинних людей, били, катували, кожний двір перевертали, копали, ламали, зимою загати знімали, збіжжя викидали на сніг, худобу випускали, одним словом не розказати. Але люди були трохи підготовленні, викопували собі в землі криївки, одні вдома, другі – в лісі. Кожна людина мала завдання. Були засекреченні пункти, де сходилися люди, обговорювали всі можливі і неможливі варіанти. Були люди, які займалися розвідкою, від села передавали, де знаходиться опер-група, тобто, де більшовики мають намір набігти, бо в Рогатині були свої люди. Але не все вдавалося. Молодь пішла в партизани. Підліткам зменшували вік, а дехто з чоловіків відпускав бороди і добавляв собі років. Були люди, які заготовляли продукти,одяг. Якшо в селі було спокійно, то варили їсти почерзі, пекли хліб. Мама також варила, хліб пекла і носила в кут до вуйка Зайця, якого потім вивезли в Сибір, дочку Катерину арештували – вона померла в таборах, а сина Федя – забили. В Сибирі ще живе їхня найменша дочка – Марія, а родичі там в Сибірі померли.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл. 2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , ,


Калино, калино червона,
А ягоди в тебе гіркі.
У пам’ять до мене приходять
Дівочі літа молоді.

Це – рядки з поетичного зошита Ганни Бойко (на фото), яка проживає в мальовничому селі Яглуш. Коли лягли перші букви на напір, вивершуючись в художньому слові, жінка вже й не пам’ятає: так давно це було.

Дорога життя п.Ганни не килимами вистелена, а більше терня і болю траплялося. Навіки закарбувались в пам’яті спогади свого дитинства. Мати,-яка походила з багатодітної сім’ї, її сама, без батька, ростила. Так сталося, то після одруження, не знайшовши підтримки і розуміння в родині чоловіка, змушена була повернутися з Нових Стрілиш в рідне село, до батьківської хати. Зрештою, батько не бачив ні її народження, ні як росла, не знав, шо важка хвороба несподівано підкралася до дівчинки і не полишала її впродовж багатьох років. Як грім серед ясного неба, прозвучав з уст лікарів діагноз – туберкульоз кісток. Про цю хворобу в народі мало що знали, та й мати неписьменною була. Після 4-ох класів в рідному селі мала Ганнуся продовжити навчання вже не могла, а опинилась на лікарняному ліжку, спочатку в Львові, потім в Івано-

Франківську, далі – реабілітація в санаторії. Нестерпний біль, відчуття приреченості… Але бажання жити, бути потрібною людям перемагало.

Дівчина знаходила розраду в книжках, а ше мати навчила дочку вишивати хрестиком, гаптувати, шити. Згодом ці заняття стали невід’ємною частинкою її життя. Пригадує нині жінка, як в санаторії в’язали фіранки, скатерті, покривала, а ше хусточки вишивали в подарунок.

З роками хвороба поволі відсту­пала. молодість брала своє. Ганна закінчила вечірню школу в Дичках, потім спеціальні курси в Рогатині, працювала в колгоспній конторі. Вродливу, розумну дівчину покохав сільський парубок Михайло, неза­баром побрались. У любові і злагоді, хоча не в розкошах та статках, жили. Звили собі гніздечко – збудували власними силами хату, бо найманим майстрам нічим платити було. Трійко дітей виростили – два сини і дочку, освіту дали, в люди вивели. Гордяться нині батьки своїми дітьми: дай. Боже, кожному таких мати. Тішаться п’ятьма внуками і правнучкою. П.Ганна показує на стіні портрет миловидної усміхненої дівчини і каже: “Це – внучка Софійка, яка нині проживає з бать­ками в Канаді, навчається в 10 класі. Закінчила українську школу, тепер вчиться ще в англійській і музичній -гри на бандурі. Приїжджала з батьками в Україну, з гордістю називає Яглуш своєю столицею”. А ось ці віршовані рядки п.Ганив в свій час присвятила їй, дорогій
внучці, яка також, як і бабуся, пише вірші:

Я – україночка мала,
Маю очка сині,
Дуже люблять мене всі,
Бо я -господиня.
Господиня я, господинька, –
Кажуть тато й ненька.
А зовуть мене усі
Софійка маленька.

А ще Ганна Бойко на Наше прохання демонструє вишиті сорочки, що приготувала в подарунок своїм синам, зятеві, якого любить, як сина, в’язані светри, костюмчик – правнучці. Розглядаючи із захопленням творіння рук п.Ганни, мимоволі подумалось: найбільша цінність отих речей – у любові і теплоті її душі, що передалися і знайшли своє втілення у візерунках, гамі кольорів, непов­торних формах виробів, виготовлених цією навдивовижу талановитою і, водночас, скромною сільською жінкою.
– П’ять- сім днів – і в’язана безру­кавка готова, для дітей, для внуків… – каже майстриня. – Коли діти вищу освіту здобували, то в’язала і на продаж – грошей на прожиття не вистачало. В сусідньому Запалові, мабуть, не було такої сім’ї, де б вив’язаних моїми руками речей не носили. А ще пошила для своїх дітей ковдри пухові, вмію шити штани ,все інше, що потрібно.
Ікони з рушниками, килими, доріж­ки, портрет Кобзаря – в скромній сільській хатині все вишито її дбай­ливими руками, які, здається, ніколи спочинку не знають. Родинною ре­ліквією є вишиті матір’ю п.Ганни на домотканому полотні простирадла. Ними ще дотепер ліжка в господі застелені – як спогад про невмируще, те одвічне джерело материнської любові, що дало життя, дало силу жити і наперекір всім вітрам вистояти, знайти себе в цьому багатоликому світі і нині, з вершини прожитих літ, мовити:”Я – направду щаслива лю­дина, бо знайшли з чоловіком своє продовження в дітях, які нас люблять і поважають, маємо збудований власними руками дім. Живемо в незалежній Україні, яка, вірю, таки буде заможною і квітучою для більшості її громадян”.

Нероздільні будьмо, друзі.
Лихо забуваймо
І в єдиному пориві
Добро здобуваймо.

Так говорить Ганна Бойко у своїх поезіях, які ввійдуть до майбутньої, другої за ліком, збірки її віршів. У цьому переконана ця проста сільська жінка, яка вже давно розміняла восьмий десяток літ, з ясним поглядом очей, шо ніби завжди посміхаються, і все навколо від цього стає добрішим. Зуміла переконати в цьому і нас, її співрозмовників, гостинно зустрівши в своїй хатині, щиро розкриваючи душу назустріч новому дню.

Ольга ЧЕЛЯДИН.

“Голос Опілля” №51
04.12.2010

Tags: , , , , ,