Про Родину Бойків-Супрунів

You are currently browsing articles tagged Про Родину Бойків-Супрунів.

В листопаді 2000 року в Народному домі, або просто в клубі села Яглуш відбувся Творчий вечір Анни Бойко. Сільський хор співав пісень на бабусині вірші, дітки розказували вірші. Приїхали гості з сусідніх сіл Дички та Заланів і також співали і щось говорили. Сцену прикрасили вишитими килимами, рушниками, скатертинами, що вишила бабуся.

Творчий вечір

Творчий вечір

Із запрошених районних (м.Рогатин) журналістів приїхали лише газетярі, а телебачення –  ні, та після хорошого  відгуку свої колег примчало наступного тижденя і зняло серію із циклу програми “Світ захоплень”. Стаття з газети загубилася в часі, а відео я оцифрувала і фрагмент ви можете переглянути. На жаль я не була на творчому вечорі, бо захворіла (мені було 12 років) і залишилася з мамою в Дубні.

Tags: , , , ,

газета “Дзеркало плюс”

Tags: , ,

Для Івася!

1 коментар

У січневу п`ятницю
На 30-є число
Десь приблизно на світанку
Народився наш Іванко

І сьогодні в роковини
Вітає тебе вся родина
Тато, мама, сестра й брат
І племінників аж п`ять

Всі бажаємо здоров`я
На довгий щасливий вік
Щоб ангели заспівали
Многих-благих тобі літ

Від землі добра багато
А від сонця тепла і злота
Від людей поваги й добробти
А від нас, синочку любий,
Все що маєм в серці
Все даруємо тобі!

А.Бойко
2012 рік

Анна Бойко з сином Іваном

Сьогодні в нашого вуйка Йвася, мого хресного ювілей! Щиро його вітаємо і бажаємо здоров`я міцного, радості щирої, любові вірної і скорої зустрічі на Батьківщині!

Tags: , ,

Прокопчук Іванка

Моя найкраща подруга Прокопчук Іванка знайшла в своїх записах цікавий спогад-розповідь про гостини в моєї бабусі у вересні 2002 року.

Пам’ятна подія

Мальовниче село Яглуш розкинулося між гір і лісів. На одному з пагорбів – церква, до якої веде хресна дорога, одна з не багатьох в Україні. Її видно з будь-якого куточка села.  Старшим людям вже не сила кожної неділі ходити до церкви, а молоді майже нема. Хоча хат, здається, багато, але велика кількість пустих, ще більше самотніх людей, а сімей з дітьми всього кілька, тому церква здебільшого напівпуста. Але сьогодні – виняток, бо на цю неділю припало аж  кілька свят: 90-річчя церкви, освячення хресної дороги, празник, але найголовніше свято – день народження жительки цього селища, бабусі моєї кращої подруги і просто веселої і хорошої людини – Бойко Ганни. Все своє життя прожила вона в цьому селі. В дитинстві батько покинув їхню родину, тому бабусю Ганю виховувала сама мама. Зі своїм майбутнім чоловіком Ганна познайомилась у вечірній школі. Потім було  кілька років розлуки, поки Михайло служив в армії і, нарешті, подружнє життя. Михайло теж був напівсиротою – дуже рано померла мама. Жили вбого. В маленькій кухонці-хатинці було дуже холодно, Ганна простудила ногу. Тоді ще не було ні можливості, ні часу думати про лікування, тому хвороба давала про себе знати впродовж всього життя. Працювали не покладаючи рук, тому через кілька років збудували невеличку хатинку з підручних матеріалів: глини, дерева, покрили її соломою. Це були не найкращі умови, але тоді тішилися і цим. Там народились перші діти: хлопчик Євген і дівчинка Галинка. Незабаром почали будувати нову хату, в якій живуть і до сьогодні. Там народилась третя дитина, наймолодший син – Івась.
Діти вже повиростали, мають свої сім’ї, і так сталося, що в рідному селі жити не залишились, роз’їхались по різних кутках. Але як тільки випадає можливість діти обов’язково дзвонять до батьків, приїжджають. І в цей святковий вересневий день побажання лилися зі всіх уст, але найголовніше, найщиріше  привітання висловила сама іменинниця: «В мене  є здоров’я, бо я  ще живу, є щастя, бо я бачу всіх вас, ваші щасливі обличчя біля себе. Головне для мене ваше щастя, ваше здоров’я, ваше майбутнє!»

Жовтий вогник тоненької свічки кидає тінь на лагідне обличчя бабусі, тоненькі зморшки навколо очей як промінчики сонця, вони розповідають про нелегку доля, нагадують про хвилини радості і смутку, а в очах водночас і горе, і щастя, багато сліз, але ще більше посмішок, а головне –  море любові і тепла, які здатні наповнити кожну частинку твоєї душі, охопити всю планету, все живе, увесь Всесвіт.»
Прокопчук Іванка
2002 р.

Оля, Рома, Оксана, Іванка. 2002 рік

Tags: , ,

Подзвонила сьогодні до бабці запитати, що там в них з дідом нового. Каже, що дідо десь на дворі, а вона в’яже собі светр, є вже рукави і перед. Чую що говорить телевізор, питаю коли привезли з ремонту? «Та ще позавчора! Тепер веселіше».
Жаліється бабуся Ганя, що кота досі немає, таки пропав, або пси роздерли, або попав у сілка (капкан). А Бім на дворі плаче – дід його припняв (привязав), бо Бім бігає за машинами, а сусідського пса роздавила машина. А “на горі” (частина села) – 5 псів. А зараз їздять трактори і машини ліс возять.Шкода песика, а на ніч під його спускає. Буде холодніше то буде бігати. А він такий файний, всі його люблять і тепер не гавкає, була у сусідки, вона давала йому хліба: «Нащо даєш? Не давай! Він дома їв!»

Бабуся за швейною машинкою

Бурки

А ще, розказує: «Ходила до Мироська дивитись на машину (швейну),
бо він хоче щоб пошила йому бурки,а я йому кажу що не маю матеріалу і
машина погано шиє. Тай принесла йому нові бурки (були вдома) та думала
малі будуть,а він взув тай каже: «Добрі!», а машина поржавіла та й нащо вона мені!Та йой з тою родино і тим піяком! Але от добра – дала, тепер каюсь, може хтось би взув, як приїжєє, чи Рома, чи Олесь…» А я кажу: « Бабцю, та стілько того щастя має Миросьло, що ті бурки, дали то дали.»

 

 

А ще каже бабця: “Приходить до нас сусідка і щораз щось просить в діда:” Міську,
переґоріла решітка –справ…» то замок зломався – дід справив. «Міську, косу поклепай.» І дід, що раз допомагає, не тільки то. А її син приїжає машиною кажу: «Як приїде то дай знати, передам щось дочці, бо туда їде» а та каже: «та добре скажу» Я пасла кози, бо самі не хочуть тікають на подвір`я, тай побачила слід від машини: «Ага! був!» Тай зайшла до сусідки та з переляку чуть не впала кажу: «Ото би впала, та ще би казала що я ти побила” 3апитала чи був син. «Був та рано поїхав, ти би не встигла передати» «А тебе що то впходить (Яке тобі діло:). Але тепер я знаю хто є хто» так їй сказала от і роби добро, а я от зроблю і каюсь, але тобі, Олю, розказала і вже ми легше. (Сміється бабця) кажу: «Та я така сама:) але вірю, що десь воно вернеться.» Посміялися і обом легше стало:)

Tags: , , ,

Інтерв’ю з Ганною Бойко із передачі “Світ захоплень”

журналіст Галина Блогун
оператор та монтаж Богдан Слабий
Телерадіокомпанія “Захід”
2000 рік

Tags: ,

Наближався Великдень!

Після суворого посту,  хочеться змін і в продуктах, і взагалі в житті. В наш час вже такого строгого посту немає і сама церква послабила піст для різних категорій.
А я розкажу, що я запамятала зі своїх дитячих років, що таке Великодні Свята і те, що мені мама моя розказувала.
Перед Великоднем люди прибирали свою оселю, білили, прали, замітали подвір`я і на цвинтарі прибирали також, так як і тепер.
Моя бабуня як повечеряла у живний (чистий) четвер то аж на Великдень з`їла свячену паску і яйце, і не тільки вона одна – всі люди були дуже віроючі і дотримувалися церковного закону. У Великодню п`ятницю нічого не їли аж доки винесуть плащівницю в церкві і всі ішли до церкви. А діти, переважно хлопці, ще зранку калатали під церквою в калатала, що називалися бузьками.
Паски пекли в четвер, в п`ятницю не можна було, і я дотримуюсь і до нині.

Паски були великі і чим богатший господар, тим більша паска. Родини були великі і кожен мусів нести щось посвятити, п`ятеро було в хаті – несли п`ятеро, а десятеро, то несли десятеро. А скільки треба було всякого посуду або кошиків…Несли діти яйця в тарелях, старші несли паски на плечах в обрусах (довге саморобне полотноо на 2м, яким застеляли столи), а також в нецках (корита вистругані з липи, в них місили тісто).
Наша церква гарна, побудована на горі, а село в долині. На Великдень зранку всі люди ходили навколо церкви та обставляли всякими смачними наїдками, запах такий розносився, що не було сил стояти, адже нам дітям не давали нічого їсти поки не посвятиться Паска. В нецках багаті люди несли печені поросята, великих мисках яйця, кишки начинені гречкою та шкварками, галунки, писанки, поросята з хроном в рилі. Памятаю як в одної господині пес вкрав з кошика ковбасу і хоча люди не давали йому змоги винести ту ковбасу, але нічого не вийшло, коло церкви близько ліс і пес поніс ковбасу в ліс. А мама мені росказувала, як один господар ніс паску на плечах в обрусі і паска випала і покотилася згори донизу:-) Після свяченя молодь та і пожилі люди бралися за руки і навколо церкви виводили гаївки, дякували весні, Богу та женили хлопців та віддали дівчат, а також господарям співали.
Гаївки були на різні теми
про хлопців (жартівливі):

Там на горі корито,
повно води налито
дівки ного помили
хлопці юшку випили

про дівчат:

А в потоці гуска
по водиці плюска
а сусідський гусачок
додому не пуска

А як поснідали свячене знову спішили до церкви: хлопці скоріше дзвонити в дзвони, щоб пчоли скоріше роїлися. Під церквою бавилися і діти, аж до темної ночі. Так було три дні.
Ще на нашому цвинтарі є поховані два стрільці, що загинуло у 18 році, то кожний рік на
Великдень співають патріотичні пісні, а також гаївки

Там за лісом,за лугом
Ходить стрілець за плугом
Оре нивку не свою
Добре що в ріднім краю
орить нивку хоч тужить
хто їм зорить і спіжне
як не стане вже мене

Хоч було бідно, але весело, бо не всі мали великі кошики смачної їди і не всі мали гарний одяг, але було весело, як належить на Великодні свята.

Анна Бойко

с.Яглуш, Рогатинського  р-н

2011 рік



Всі історії ✑БЛОГО-КНИЖКИ✑

Tags: , , , , ,

Tags: , ,


Калино, калино червона,
А ягоди в тебе гіркі.
У пам’ять до мене приходять
Дівочі літа молоді.

Це – рядки з поетичного зошита Ганни Бойко (на фото), яка проживає в мальовничому селі Яглуш. Коли лягли перші букви на напір, вивершуючись в художньому слові, жінка вже й не пам’ятає: так давно це було.

Дорога життя п.Ганни не килимами вистелена, а більше терня і болю траплялося. Навіки закарбувались в пам’яті спогади свого дитинства. Мати,-яка походила з багатодітної сім’ї, її сама, без батька, ростила. Так сталося, то після одруження, не знайшовши підтримки і розуміння в родині чоловіка, змушена була повернутися з Нових Стрілиш в рідне село, до батьківської хати. Зрештою, батько не бачив ні її народження, ні як росла, не знав, шо важка хвороба несподівано підкралася до дівчинки і не полишала її впродовж багатьох років. Як грім серед ясного неба, прозвучав з уст лікарів діагноз – туберкульоз кісток. Про цю хворобу в народі мало що знали, та й мати неписьменною була. Після 4-ох класів в рідному селі мала Ганнуся продовжити навчання вже не могла, а опинилась на лікарняному ліжку, спочатку в Львові, потім в Івано-

Франківську, далі – реабілітація в санаторії. Нестерпний біль, відчуття приреченості… Але бажання жити, бути потрібною людям перемагало.

Дівчина знаходила розраду в книжках, а ше мати навчила дочку вишивати хрестиком, гаптувати, шити. Згодом ці заняття стали невід’ємною частинкою її життя. Пригадує нині жінка, як в санаторії в’язали фіранки, скатерті, покривала, а ше хусточки вишивали в подарунок.

З роками хвороба поволі відсту­пала. молодість брала своє. Ганна закінчила вечірню школу в Дичках, потім спеціальні курси в Рогатині, працювала в колгоспній конторі. Вродливу, розумну дівчину покохав сільський парубок Михайло, неза­баром побрались. У любові і злагоді, хоча не в розкошах та статках, жили. Звили собі гніздечко – збудували власними силами хату, бо найманим майстрам нічим платити було. Трійко дітей виростили – два сини і дочку, освіту дали, в люди вивели. Гордяться нині батьки своїми дітьми: дай. Боже, кожному таких мати. Тішаться п’ятьма внуками і правнучкою. П.Ганна показує на стіні портрет миловидної усміхненої дівчини і каже: “Це – внучка Софійка, яка нині проживає з бать­ками в Канаді, навчається в 10 класі. Закінчила українську школу, тепер вчиться ще в англійській і музичній -гри на бандурі. Приїжджала з батьками в Україну, з гордістю називає Яглуш своєю столицею”. А ось ці віршовані рядки п.Ганив в свій час присвятила їй, дорогій
внучці, яка також, як і бабуся, пише вірші:

Я – україночка мала,
Маю очка сині,
Дуже люблять мене всі,
Бо я -господиня.
Господиня я, господинька, –
Кажуть тато й ненька.
А зовуть мене усі
Софійка маленька.

А ще Ганна Бойко на Наше прохання демонструє вишиті сорочки, що приготувала в подарунок своїм синам, зятеві, якого любить, як сина, в’язані светри, костюмчик – правнучці. Розглядаючи із захопленням творіння рук п.Ганни, мимоволі подумалось: найбільша цінність отих речей – у любові і теплоті її душі, що передалися і знайшли своє втілення у візерунках, гамі кольорів, непов­торних формах виробів, виготовлених цією навдивовижу талановитою і, водночас, скромною сільською жінкою.
– П’ять- сім днів – і в’язана безру­кавка готова, для дітей, для внуків… – каже майстриня. – Коли діти вищу освіту здобували, то в’язала і на продаж – грошей на прожиття не вистачало. В сусідньому Запалові, мабуть, не було такої сім’ї, де б вив’язаних моїми руками речей не носили. А ще пошила для своїх дітей ковдри пухові, вмію шити штани ,все інше, що потрібно.
Ікони з рушниками, килими, доріж­ки, портрет Кобзаря – в скромній сільській хатині все вишито її дбай­ливими руками, які, здається, ніколи спочинку не знають. Родинною ре­ліквією є вишиті матір’ю п.Ганни на домотканому полотні простирадла. Ними ще дотепер ліжка в господі застелені – як спогад про невмируще, те одвічне джерело материнської любові, що дало життя, дало силу жити і наперекір всім вітрам вистояти, знайти себе в цьому багатоликому світі і нині, з вершини прожитих літ, мовити:”Я – направду щаслива лю­дина, бо знайшли з чоловіком своє продовження в дітях, які нас люблять і поважають, маємо збудований власними руками дім. Живемо в незалежній Україні, яка, вірю, таки буде заможною і квітучою для більшості її громадян”.

Нероздільні будьмо, друзі.
Лихо забуваймо
І в єдиному пориві
Добро здобуваймо.

Так говорить Ганна Бойко у своїх поезіях, які ввійдуть до майбутньої, другої за ліком, збірки її віршів. У цьому переконана ця проста сільська жінка, яка вже давно розміняла восьмий десяток літ, з ясним поглядом очей, шо ніби завжди посміхаються, і все навколо від цього стає добрішим. Зуміла переконати в цьому і нас, її співрозмовників, гостинно зустрівши в своїй хатині, щиро розкриваючи душу назустріч новому дню.

Ольга ЧЕЛЯДИН.

“Голос Опілля” №51
04.12.2010

Tags: , , , , ,


Було складне повоєнне життя. Діти,  здається, найбільше це відчували   – не  було солодощів чи чогось смачного, та не було головного – хліба. Літом якось було легше. Та ось наступила зима. Діти  ходили до школи, як хто міг: хто раз в тиждень, а хто і того ні. Наближалися Різдвяні свята, бо Новий рік (1 січня ) ніхто в нас не святкував ( Новий рік святкували 14 січня). До Різдвяних свят було ще більше місяця, а я вже готувала прикраси на „деревце”, так в нас називали новорічну ялинку. Я витинала зірочки, кошечки, навіть ангели ліпила із муки, та з вати. До мене приходили мої шкільні ровесниці-коліжанки і я в них вимінювала матеріал для прикрас, а головне кольоровий папір.
Десь за тиждень  до свят, мама білила хату і мене попросила витирати ікони. В нас було їх багато – 15 або і більше, передня стіна  була завішена аж  під стелю і ще по боках. Одна  іконка була трохи менша  від інших (не пам’ятаю точно чи то вечеря апостолів чи то яка інша) я  її витирала  і мене привернув  увагу  кольоровий синій папір із лівої сторони – гарний, трошки виступав з-під  картону, яким була обкладена ікона.
Я попросила маму щоб вона мені помогла витягти той папір з рамки на прикраси до ялинки. Але мама не дозволила. Та мене він так зацікавив, що я все ж таки наважилася сама розібрати ножем  ікону, витягти цвяшки, забрати картон, а під картоном  синій блискучий  пакет… а в  ньому, не повірите, точно пам’ятаю було 120 злотих – за польської влади то були дуже великі гроші для нашої родини, але то вже був час по війні і вже була радянська влада… Мої дід та баба були люди бідні і виховували 6-ро дітей – два сини і чотири  дочки і напевно дід складав ті гроші на посаг дочкам.
Коли  я показала той скарб мамі  та її сестрі, з якою ми жили, то вони дуже розчарувалися, що пропали такі гроші…а я була задоволена, бо мала досить паперу для ялинкових прикрас.
Ялинка вийшла гарна – з яблуками, з цукерками, я завивала ясьок (таку велику білу фасолю) в кольоровий папір. Під  ялинкою зробила  Різдвяну шопку.
Мама на жорнах намолола сухого цукрового буряка, присмаженого на кухні, додала ще кукурудзяної муки і з того усього спекла медівник, вийшов дуже смачний! Так  що і ялинка і Різдвяні свята з колядою були просто чудові та святкові! Тільки мама та тітка ще довго не могли прийти до тями. Діда в той час вже не було, він помер  рік назад на Василя і називався Василем. Але Вам я таких не бажаю, то був 1947 рік дуже жорстокий час для нашого народу.
Анна Бойко. 2011 рік.

Всі історії ✑БЛОГО-КНИЖКИ✑

Tags: , , , , , ,

« Older entries