Війна йшла, а в селі було як завжди… ✑10✑

Грубу пряжу мама пряла без каганця до місяця вечорами, таку як на мішки або верета, бо не було нафти, щоб світити. Якщо не вистачало солі, то позичала. Позичала все – хустку, чоботи, куртку. Люди допомагали, ділились чим могли. Мама в’язала светри із сирих, тобто з пряжі, мені і собі. І я вчилася. Нашого сусіда Думи Василя сестра Каська йшла до Нових Стрілищ, туди, де мама була вийшла заміж, до бляхаря, щоб вставив дно до баняка і взяла мене. Був осінній день, надворі мокро. Мама мені сказала, зобачиш тата, поминайся черевиків. Тато був швець. В Стрілищах зайшли скоріше до бляхаря. Там одна жінка  спитала звідки ми. Думиха сказала звідки. Тоді вона каже на мене, що я дуже подібна на Хандогу Олексу.  Думиха сказала, що я його донька. Виявилось, що то  татова двоюрідна сестра. Вона завела мене до тата. Його в дома не було тільки баба. Як баба взнала хто я – стала кричати, сварити. Скоро прийшов тато. Я сказала, що  хочу, а він мені відповів, що він сам бідний і нічого не має. Дав мені чотири яблука в руки. Я зразу зїла. Ми з тою жінкою вийшли з хати,  що вона йому говорила не знаю, але щось говорила. Падав дощ та жінка відвела мене до бляхаря і ми з Думихою пішли додому. Так мене тато прийняв:  голодну випустив з хати, на дощ. Чи мав право називатися  моїм татом і чи мав совість так поступати зі мною, маленькою? Бо я пройшла  сім кілометрів і ще до школи не ходила. Як я йшла до Стрілищ мені мама дала три копійки. Ми з Думихою пішли в магазин. Думиха в магазині сказала чия я є. Хандогу Олексу знали всі. В магазині продавав  жид і він спитав, що я хочу собі купити. Я похвалилась, що маю гроші і показала, що хочу коралі надуванці, такі скляні, різнокольорові. Багато шнурків. Жид сказав, що я маю мало грошей, чому мені тато більше не дав. Я сказала, що то дала мені мама. І почали вибирати. І на все, що я хотіла було мало грошей. Нарешті вибрали на ті гроші наперсток. Із таким багатством ми повернулись додому вже над вечір стомлені, голодні і мокрі. А що відчувала мама, коли мене не було цілий осінній дощовий день? Напевно що не легко.

Я так Вас розумію тепер мамо!
Не гладила нас по голівці судьба.
Моя рідна згорьована мати
і  я не легкий шлях з вами пройшла.
Все життя буду я пам’ятати,
як котилися сльози гіркі,
Ваші руки затерплі в роботі,
Ви одні найрідніші були
поруч в радості і у скорботі.

Вже багато років як тата нема, а я не можу  простити його холоднокровності до рідної дитини. Він жодного разу не прийшов до мене в село провідати. Адже я хворіла і він знав, бо люди з нашого села ходили до міста Нові Стрілищі і новини приносили і туди, і сюди. Він і аліментів  не платив, бо перешкоджала війна, а потім подався десь хтозна куди.

Хто поверне мені радість
дитинства  малого,
хто в дарунок принесе
зайчика  м’якого.
Не поверне вже ніхто
то, що загубила,
а дитинства не було,
Судьба  клята вкрала.
Не поможуть вже і сльози,
ні туга, ні смуток,
та не можу я забути
батьківський поступок.
Прости мені Боже гріх,
що із уст злітає,
та на той білий папір
із болем сідає.
Не малі роки пройшли,
годі пам’ятати,
треба кривди, що були
усім  забувати.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Залишити відповідь