СПОГАДИ

You are currently browsing the archive for the СПОГАДИ category.

Мою маму вибрали депутатом села. Вона знову мала обов’язки – агітувати на вибори. Мама не агітувала, бо вибори проходили так, як хотіли совіти. Понаклеювали по селі різні агітаційні лозунги, роздавали книжки. Приїхали з району озброєні совіти і виганяли людей ще в ночі, щоб голосували за того, за якого вони хотіли. А по виборах все, що було понаклеювано зривали, хто міг. Гершків Зенко приніс лозунг кандидатки в депутати Туриниці. Аркуш великий з портретом і прибили під вішаком, де вішали горнята. Я прийшла до Гершка і видерла тій Туриниці очі. Ніхто не зогледів. Так було до тих пір,  поки не прийшли совіти до них на облаву і побачили. Розпитували стару бабуню, але вона не знала. Тоді вони її палицею по спині, по ногах , одним словом вибили. А я мовчала, бо то було через мене.

Вибачте мене Матусю
Я не думала, що зле роблю
Я так мстила
І простіть, що через мене
Вам прийшлося біль терпіть
Не призналась я тоді
Мама буде мене бить.

Не тільки мама була таким депутатом, були інші люди –  самі бідняки. Бо заможніші не хотіли лізти в такі справи, а пхали бідних. Ще вибрали такого депутата, як Гаран Степан, в нього було 5-ро дітей, жив в жидівській хаті, жити виїхали до війни, а хата стояла пуста. А він жив до того разом з братом в батьківській хаті. Якось він їхав до Львова з моєю мамою, начепив на груди медаль Матері-героїні, щоб не платити білет. У вагоні перевіряли, правда гроші не взяли, але добре сміялися, казали- жінка родила, а ти героїня. І зложили таку пісню в селі:

Степан Гаран депутат в радянськім союзі
голий босий без штанів
лиш в подертій блюзі


Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.

Tags: ,

Позичена пшениця ✑32✑
А одного разу навесні, перед Великодними святами, вже сніг зійшов але мороз ще в ночі був, примерзло. То було з неділі на понеділок. До Гершка ввечері зійшлася молодь. Зенко вже був хлопець дорослий, десь через рік-два забрали його в армію, і Мариська підросла, десь мала 14-15 років. Хвалилась мені, що має хлопця. А тим хлопцем був Сапатий Йосип, досить гарний і кожен раз там приходив. Дружив з її братом Зенком. Того вечора хлопців в Гершка було більше. Довго там світилося. Вночі наш пес почав дуже гавкати і ми побудились. Ми з мамою дивились у вікно. На городі було якось підозріло. Нараз затріскотів автомат. Хтось закричав і зробився на городі шум. В дворі наші загриміли.  Мама відчинила двері і до хати вскочив Василь, найменший син вуйка Петра: “Йосипа вбили!” – тільки й вимовив наляканий. Мама сказала, щоб він лягав коло мене. До ранку не спали. А рано довідалися, що Йосипа поранили, а до лікарні не довезли, по дорозі помер. А було так: хлопці трохи випили, в хаті світилося. Совіти підповзли до хати і чекали, що буде дальше. Хлопці виходили з хати, а більшовики: “Стой!” А Йосип сказав: “п-р-р-р, п-р-р-р!” і совіти по ньому з автомата. То вже була остання жертва в селі.

Ти впав наче весняна квітка
Тебе порізала  ворожа куля
Кому залишилась твоя кохана
Яка чекала її подальша доля?

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , ,

Польське горнятко

Прокоментуй!

Під час війни і після майже в кожній родині сталися зміни. В декого загинули рідні, а в декого пропали без вісті. А в нашій родині моєї мами брат опинився в Аргентині, а сестра в Польщі. Дуже бабця з дідом сумували, плакали  і казали, що вже більше не побачаться, і так і сталося.
А десь в 50-их роках дістали ми звістку, що мамин брат Семен із Франції переїхав до Аргентини, а сестра в Польщі. А вже в 60-их роках можна їхати до Польщі по візі.
Спочатку поїхала моя мама в Польщу до сестри Ганни, а потім захотіла я. На той час в мене вже було двоє дітей: старша дочка Галя і син Євген – 4 роки. І я поїхала з меншим до родини в Польщу.
Мене вразило все що я там побачила: дороги, будинки і самі люди. Зовсім Інший світ. Вдома в нас, на Україні, в той час хати були переважно вкриті соломою. Люди ходили засмучені, змучені і працею, і тим побутом, що нас гнобив. Але мій син, хоч маленький ще був, знайшов спільну розмову з тамтешніми дітьми і вони розумілися, бавилися.
Віза була на один місяць, скоро час злетів і час було вже їхати додому. Я зібрала свої речі в сумку, бо на другий день зранку мала виїжджати. Мій Євгенко сказав, що без горнятка у горошок він додому не поїде і цьоця дала те горнятко біленьке в чорний горошок…
горнятко
Минуло трохи часу. Малий Євген дуже любив пити молоко з того горнятка. Одного разу сидів на хатньому порозі і поставив його біля себе, бабця йшла до хати і ненароком зачепила, і горнятко впало і розкололось на двоє! Ой скільки плачу і смутку було. Малий назвав бабцю “сліпоокою”…

Та через певний час, моя мама знову була в Польщі і привезла друге, таке саме горнятко, але вже час пішов і малий заспокоївся. Минуло з того часу 45-ть років, а улюблене горнятко досі живе в нашій родині.

Анна Бойко
с.Яглуш
січень 2013 року

Завод Фарфора CHODZIEZ S.A

Завод Фарфора CHODZIEZ S.A

Tags: ,

Гроші пропали ✑31✑
В той час, десь в 1947 році написала цьотка Ганна з Польщі. Всі дуже раділи, що жива. Писала, що живе добре. Дала їм німецька влада господарство, і коні, і корови, все, що було в домі і багато поля, 20 гектарів орної землі і 10 гектарів сінокосу. Такого  у вас в селі нема. Вислала знимку сина Петра. Він служив у польському війську.  Ще писала, щоб мама пішла до Крупки, не до Семена, а до його сестри Параньки, і забрала січкарню, бо її чоловік, Вацло Михайло, взяв  в них, але нічого за неї не дав. Мама пішла і каже: « Ганя писала, що ви маєте її січкарню і щоб віддали її мені.» Але мамі відмовили. Ще жила наша баба,  вона пішла і каже: « чому добро моєї дочки  має пропадати в Крупки, а не в мене  вдома». Але також ходила намарно. Мама дізналася, що їх нема вдома, пішла витягла січкарню, перекинула колесами до землі і прикотила  додому. Вони не гнівалися і не сварилися, бо знали, що то не їхнє добро.

А восени прийшов вуйко Михасько, той, в якого мама забрала січкарню, зять бабиної сестри  Ганни.  Він був жонатий на її дочці Паранці і каже до мами: « Пазю, дай мені своєї пшениці я собі посію, бо свою я ще не молотив». Мама каже йому: « шваґре я тримаю ту пшеницю на паску, бо більше не маю». А він до мами – « Пазю, я в зимі змолочу і тобі на свята  віддам, бо поки свою змолочу – може змінитися погода. А тепер погода погода, що аж гріх не сіяти». Мама послухала і позичила.  Перед Великодніми  святами після багатьох нагадувань вуйко привіз ту пшеницю. Вона була з ячменем. Мама каже: “що ви шваґре мені віддали?” “- А я іншої не маю, якби мав, то я б у тебе не брав на насіння” Мама як змолола, то виявилось, що та пшениця біла зі снітієм. Паска наша була  чорна і потріскана.

Мамо моя, мамо,
кривдили тебе чужий і свій.
До роботи кликали усі.
Ще й гукали: “ти працюй! не стій!
Ти ішла до праці ще не ївши
і старалась догодити всім.
Все, що заробляла – то для мене.
А сама казала: я поїла вже в чужих.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

Довгі коси ✑30✑
Я більше до школи не ходила, бо до п’ятого класу треба було ходити до села Дички, за два кілометри від дому. Для мене то було дуже тяжко.
Мама знову пішла до вуйка Сенька, щоб віддав гроші:
«Сеньку, віддай гроші, бо мені дуже біда, Гануську треба лікувати, до хати треба доложити. Мариська мені нагадує, коли звернуся до них.» А вуйко до мами каже: «я в тебе грошей не брав! Дай мені спокій!». «чому не брав, адже я маю свідків. Був присутній з Вертибця Йосип – був війтом» А вуйко до мами: «якщо я брав гроші, то я віддав» «То дай мені свідка, що ти мені віддав гроші»
Але все було марно, гроші пропали. Мама хотіла його телицю зайняти з дороги додому. Він довідався – телицю продав.

Ось така була родина.
Не зважали, що хвора дитина.
Що так гірко мама бідує,
Родина безгрішно грабує.

Мама була у відчаї. Нарешті суд присудив, щоб тато сплатив аліменти за всі роки, що він не платив. На той час він був жонатий другий раз. Як почув, що треба платити такі гроші – виїхав на Полтавщину до другої жінки, а мамі присудили хату і все, що було в хаті. Тато, як виїхав посилив квартирантів. Мама з тими квартирантами домовилась, що вони куплять ту хату. Але тато дізнався, що продається хата, приїхав з Полтавщини і виселив тих квартирантів. Мама знову не знала, що робити. Радилась зі мною, бо я була дорослою не по роках. Я кажу мамі: «залишіть, мамо, все і не мучтесь. Всім Бог заплатить, і нам, і тим хто нас скривдив і на тому кінець.»
Потім через роки тато казав, нам люди передали, «мене Бог покарав за ту дитину. Я знаю, що я винний перед нею. Я дуже завинив.».
А в селі життя ішло. Багато мужчин поголосились, малі попідростали, але кожного разу несподівано ще наскакували на село совіти. Ночували по хатах, і в нас багато разів ночували. Приповзуть лісом край села і згори прислухаються, що де робиться. Надоїсть, спустяться і стукають у двері. Нанесуть соломи на долівку і сплять. Раз в ночі прийшли п’яні порозливали на хату воду. То в мене, то в маму хотіли стріляти. На щастя, що в селі, ще були совіти і за ними шукали. Побачили в хаті світло і прийшли. Ледве їх виволокли з хати.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , ,

Tags: , , ,

Хвора нога ✑29✑
Я багато читала вдома, що мала робити? Мама мала 3 курки, то моя робота була їх погодувати. Ще малою я навчилась готувати їсти. Як мама приходила з роботи ввечері, то вечеря вже була готова.

Пам’ятаю, як я перший раз готувала мамі їсти. Мама поїхала в ліс по дрова, а було то зимою. Її довго не було. Вже вечоріло. Я запалила на припічку і поставила на триніжках варити бульбу. Трохи обчистила, а решту в мундирах. Щоб було більше – мамі, мені і тому фурманові, що був ще підліток, Закутинський Владик. Я не могла дотягнутися до припічка, тому вилізла і сіла поряд з вогнем. В мене були довгі коси. Не хотіло добре горіти. Мама вже в той час привезла дрова і скидали на подвір’ї. Але одну деревину не могли скинути, бо була дуже тяжка. А Владик не міг її допомогти, бо в нього на руці був нарив. І мама прийшла до хати попросити вуйка  Івана, щоб поміг зняти з воза ту деревину:
– Подивись, що твій бахур виробляє!
Мама заглянула до пекарні і скрикнула. Я сиділа на припічку і піддувала вогонь, щоб горіло. Мама закричала:
– Що ти робиш?!
Зняла мене з ппипічка, надавала по задньому місці. Вогонь погасила. Мені було дуже боляче, адже я хотіла приготувати їсти, бо мама була голодна і змерзла. А мама мене не зрозуміла і я довго плакала.
Мама прийшла вже до пекарні і мене заспокоювала:
– Ти ще маленька, коси тобі погоріли б. Щоб так більше не робила…
Я пообіцяла, що більше не буду так робити. Після тих дров мама мала великий клопіт. Цьотка Мариська приревнувала вуйка Івана до мами. Баба її спам’ятовувала, а мама більше не просила  ніякої допомоги.

Після того гіпсу я ходила помаленьку. Якщо ходила багато, то вранці щось мене тягнуло в нозі. Мама вірила, що я виходжусь, так їй де хто казав: “Не переживай , Паська, Гануська виходиться…” І мама вірила. Вона не розуміла і гадки не мала,  яка то небезпечна хвороба. Треба було доброго харчування, спокою, а того не було. Мама була заклопотана іншими справами. Будувала хату. Стягувала матеріал на хату.  Було безвладдя і будівельний матеріал з лісу возили без дозволу, хто як міг.

Мамі було тяжко одній без чоловіка. Треба було найняти майстрів, знайти фурмана з кіньми, людей, щоб допомагали.  Потім возити глину, солому. Приходили люди допомагали ліпити.  Люди давали матеріал , щоб накрити хату. Займався будівництвом вуйко Петро. Хоч жінка його не відпускала сварилася , але він приходив, бо мама плакала , просила, і він не міг не послухати  маму. Через певний час хата була  збудована. Треба було ще вікна двері. Тут така історія. Треба починати з нової сторінки. Є така приказка:

Де тонко там і рветься.
В багатого і півень несеться.
Бідний води дає тремтячою  рукою,
а в багатого вино тече рікою.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , ,

Підірвана криївка ✑28✑

Мама подала знову до суду тата, щоб платив хоч трохи аліменти, бо як німці прийшли він не платив. У 1941 році хтось сказав мамі, що його забрали до армії совіти, але за німців був в дома і мама знову подала на аліменти, бо я захворіла. Боліла нога. Треба було гроші на лікування. Мама цілу зиму возила з Черче боровину – лікувальну глину. Прикладали до ноги, думала, що поможе, але було ще гірше. Я не могла ходити. В те літо я вже не могла пасти корову. Пас нашу корову Адашко з города, від нас третя хата, син Закутинського Гринька.
На поліклініці сказали – везіть до Станіслава (Івано-Франківськ), або до Львова. До Станіслава не було чим їхати, бо через річку Дністер не було мостів. Їздили на попутніх грузових машинах по воді. Коли мені стало трохи легше, ми поїхали до Львова поїздом. До Помонят до поїзда віз вуйко Іван. За те мама дала верето. В Львові Стрийна, Стрийова жінка, завела до тої лікарні куди нас направили з поліклініки. Сказали мамі заплатити за бинт, гіпс. Мама не мала грошей. І тоді Стрийна завела нас до тої лікарні, де вона працювала сестрою-господинею. Поговорила з лікарем і мене прийняли без грошей. Наложили гіпс.
Добре пам’ятаю, що було то восени. Діти йшли до школи, а я була в лікарні. Я мала йти в п’ятий клас. То був 1946 рік. В палаті лежало восьмеро хворих. До одної хворої прийшов чоловік і жінка щось йому говорила. Він спитав мене звідки я, де мій тато, як я пишуся (прізвище). Я відповіла. Тоді він сказав, що до Львова він їхав з моїм татом. На другий раз, як буде їхати, то приїдуть разом до мене. Той чоловік приїжджав і вдруге, і втретє, а тата не було. Мама приїхала і мене забрала.
Зі Львова до Ходорва їхали товарняком. Далі люди йщли пішки. Ми також йшли в сторону Грушитич. Я не могла йти, бо ціла нога була у гіпсі. Мама трохи несла на плечах, але то було не зручно і мені, і мамі. На щастя над’їхала якась фура і завезла до села Грушитичі. Ми пішли до якоїсь родини. Мама хотіла там мене лишити і піти до Фраги, щоб вуйко Грудзінський по мене приїхав, але я не хотіла там залишитись. Ми пішли в поле, там працювали німці. І я там залишилась. Мама пішла до Фраги, вуйко приїхав і мене завіз додому.
До зими я ходила в гіпсі. Нога пухла, мама сварила, щоб менше ходила. Розломився гіпс в стегні, зробилася рана на животі. Серед зими мама сама зняла гіпс. Треба було знову їхати до Львова. Але не було чим добратися до поїзда. Треба було чекати до літа.
Нога ніби перестала боліти. Я навіть пішла знову до четвертого класу, щоб не забути, те що знала. Але через кілька днів відмовилася ходити, бо було слизько і я боялась впасти. На цьому моя школа закінчилася.
Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , ,

Катівня у Стрийовій хаті ✑27✑

На початку весни, десь у квітні, мама пішла на поле на Мнєрку. Взяла з дому лопату, щоб відвести воду з поля. Бо поле було під горою і снігова вода застоювалась на городі. По дорозі до мами долучилась Настя Круцьова і казала, що їде до млина на Виспу. Вийшли за село, а на зустріч йшли два совіти. Дуже спішили. Один витягнув з кишені хустинку і витер обличчя. Вони пішли в село. Настя пішла до млина, а мама залишилася копати росточок, щоб зійшла вода. Хустину совіт помилково опустив на землю, а може не помилково, а Настя підняла. На полі мама почула постріли в стороні села край лісу. Мама лишила роботу і прийшла додому, щоб взнати, що сталося.
Гінці прийшли з Виспи до штабу, що був в Прикопихи. В селі стояв гарнізон солдат. І всі солдати, що були в селі пішли до рогачки при лісі. Совіти точно знали, де ховаються партизани. Обступили, і можна тільки собі уявити, що там було. Троє хлопців підірвалися, а решта вийшли із тої криївки. Леськів Володимир (син Прокопишин, де був штаб совітів) Закутинський Андрій, Закутинський Йосип, Сімка Йосип, Білас Зеновій. Сімку Йосипа поранили в руку. Убитих привезли коло сільради і положили на дорогу. І так вони лежали два дні. Приводили маму Гірняка Йосипа, щоб сказала де її син. Мама плакала, стояла скам’яніла. Потім її і дочку Стефу вивезли до Сибіру. Войтовича Івана і його родину також вивезли ще в 1941 році. Вони так і не повернулись. Тільки брат повернувся, тут і помер.

На дворі, коло церкви
близенько сільради
три повстанці розстріляні
лежали, від зради

Кров горіла на їх грудях
землею лилася
матір під дулом питали:
“Тут твій син!? Признайся!”

Скам’яніла, в ногах синах
старенькая мати:
“Тут немає мого сина”
змогла так сказати

Надворі весна буяла
ліс вкривався бруньками,
там де були вбиті хлопці,
кров стекла до ями

На тім місці зараз стоїть
Хрест в корі берези
Щоб більше не панували
Червоні загрози

Щоби наша буйна молодь
трошки задумалась,
що держава наша вільна
в крові будувалась.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , , ,

Дід і баба ✑26✑

Час ішов. Там далеко війна вже закінчилась. Хто живий залишився – поверталися додому. А в нас проливалася кров. Людей арештовували і кидали до пивниці (погріб). В Прикопишинім дворі був довгий будинок, там замикали людей. Стояла ще зима. Коло будинку вартували вдень і вночі воєнні. Через них подавали людям їжу і одяг. Вуйка Петра заарештували. Били щоб сказав, де бандери. Попробивали обидві руки, як Ісусові Христові, згодом випустили, бо нічого не сказав. А руки ще довго боліли.

Наша хата від Стрия була перегороджена тоненькою стіною,тому, все що там робилося, до нас було чути. Не раз  вчили малу Пазю молитви, то ми чули. І коли приводили людей на слідство, ми чули, хто і що казав. Совіти зробили собі катівню в Стрийовій хаті. Арештованих людей водили від Прикопихи  до Стрийової хати   городами, били. Вночі мене будив людський крик.

Одного разу злапали Дмитра Готрешеного. Жінка прийшла до нас і просила, щоб ми її покликали, коли Дмитра приведуть на слідство, щоб вона послухала, що він буде говорити. Щоб вона знала, що казати, як її спитають. Ми її покликали. Але вона як почула, як його там б’ють, то побігла до Стрия. Там  кричала, била кулаками в двері хоч її не впускав солдат, який стояв у дворі. Тай і їй ще дісталося. А вуйко Іван втік з дому. Не було його тиждень. Потім не ховався, відпустив довгу бороду, вуса, ще вдав, що глухий.

Сімку Йосипа  били, Гірняк Степанію , Герасима Йосипа, Закутинського Йосипа, Біласа Зенка і багато інших з чужих сіл.

Мама мене водила ночувати до Гришка. Я  дістала нервову хворобу і нога знову мене заболіла.
Повезла мама мене на село Мелну. Там був лікар. Він сказав лікуйте спочатку нерви, а потім ногу.

Анна Бойко
с.Яглуш
Івано-Франківська обл.
2009 р.

Анна Бойко с.Яглуш Івано-Франківська обл. 2009 р. ✑БЛОГО-КНИЖКА✑Всі історії

Tags: , , , , ,

« Older entries