січня 2011

You are currently browsing the monthly archive for Січень 2011.


Калино, калино червона,
А ягоди в тебе гіркі.
У пам’ять до мене приходять
Дівочі літа молоді.

Це – рядки з поетичного зошита Ганни Бойко (на фото), яка проживає в мальовничому селі Яглуш. Коли лягли перші букви на напір, вивершуючись в художньому слові, жінка вже й не пам’ятає: так давно це було.

Дорога життя п.Ганни не килимами вистелена, а більше терня і болю траплялося. Навіки закарбувались в пам’яті спогади свого дитинства. Мати,-яка походила з багатодітної сім’ї, її сама, без батька, ростила. Так сталося, то після одруження, не знайшовши підтримки і розуміння в родині чоловіка, змушена була повернутися з Нових Стрілиш в рідне село, до батьківської хати. Зрештою, батько не бачив ні її народження, ні як росла, не знав, шо важка хвороба несподівано підкралася до дівчинки і не полишала її впродовж багатьох років. Як грім серед ясного неба, прозвучав з уст лікарів діагноз – туберкульоз кісток. Про цю хворобу в народі мало що знали, та й мати неписьменною була. Після 4-ох класів в рідному селі мала Ганнуся продовжити навчання вже не могла, а опинилась на лікарняному ліжку, спочатку в Львові, потім в Івано-

Франківську, далі – реабілітація в санаторії. Нестерпний біль, відчуття приреченості… Але бажання жити, бути потрібною людям перемагало.

Дівчина знаходила розраду в книжках, а ше мати навчила дочку вишивати хрестиком, гаптувати, шити. Згодом ці заняття стали невід’ємною частинкою її життя. Пригадує нині жінка, як в санаторії в’язали фіранки, скатерті, покривала, а ше хусточки вишивали в подарунок.

З роками хвороба поволі відсту­пала. молодість брала своє. Ганна закінчила вечірню школу в Дичках, потім спеціальні курси в Рогатині, працювала в колгоспній конторі. Вродливу, розумну дівчину покохав сільський парубок Михайло, неза­баром побрались. У любові і злагоді, хоча не в розкошах та статках, жили. Звили собі гніздечко – збудували власними силами хату, бо найманим майстрам нічим платити було. Трійко дітей виростили – два сини і дочку, освіту дали, в люди вивели. Гордяться нині батьки своїми дітьми: дай. Боже, кожному таких мати. Тішаться п’ятьма внуками і правнучкою. П.Ганна показує на стіні портрет миловидної усміхненої дівчини і каже: “Це – внучка Софійка, яка нині проживає з бать­ками в Канаді, навчається в 10 класі. Закінчила українську школу, тепер вчиться ще в англійській і музичній -гри на бандурі. Приїжджала з батьками в Україну, з гордістю називає Яглуш своєю столицею”. А ось ці віршовані рядки п.Ганив в свій час присвятила їй, дорогій
внучці, яка також, як і бабуся, пише вірші:

Я – україночка мала,
Маю очка сині,
Дуже люблять мене всі,
Бо я -господиня.
Господиня я, господинька, -
Кажуть тато й ненька.
А зовуть мене усі
Софійка маленька.

А ще Ганна Бойко на Наше прохання демонструє вишиті сорочки, що приготувала в подарунок своїм синам, зятеві, якого любить, як сина, в’язані светри, костюмчик – правнучці. Розглядаючи із захопленням творіння рук п.Ганни, мимоволі подумалось: найбільша цінність отих речей – у любові і теплоті її душі, що передалися і знайшли своє втілення у візерунках, гамі кольорів, непов­торних формах виробів, виготовлених цією навдивовижу талановитою і, водночас, скромною сільською жінкою.
- П’ять- сім днів – і в’язана безру­кавка готова, для дітей, для внуків… – каже майстриня. – Коли діти вищу освіту здобували, то в’язала і на продаж – грошей на прожиття не вистачало. В сусідньому Запалові, мабуть, не було такої сім’ї, де б вив’язаних моїми руками речей не носили. А ще пошила для своїх дітей ковдри пухові, вмію шити штани ,все інше, що потрібно.
Ікони з рушниками, килими, доріж­ки, портрет Кобзаря – в скромній сільській хатині все вишито її дбай­ливими руками, які, здається, ніколи спочинку не знають. Родинною ре­ліквією є вишиті матір’ю п.Ганни на домотканому полотні простирадла. Ними ще дотепер ліжка в господі застелені – як спогад про невмируще, те одвічне джерело материнської любові, що дало життя, дало силу жити і наперекір всім вітрам вистояти, знайти себе в цьому багатоликому світі і нині, з вершини прожитих літ, мовити:”Я – направду щаслива лю­дина, бо знайшли з чоловіком своє продовження в дітях, які нас люблять і поважають, маємо збудований власними руками дім. Живемо в незалежній Україні, яка, вірю, таки буде заможною і квітучою для більшості її громадян”.

Нероздільні будьмо, друзі.
Лихо забуваймо
І в єдиному пориві
Добро здобуваймо.

Так говорить Ганна Бойко у своїх поезіях, які ввійдуть до майбутньої, другої за ліком, збірки її віршів. У цьому переконана ця проста сільська жінка, яка вже давно розміняла восьмий десяток літ, з ясним поглядом очей, шо ніби завжди посміхаються, і все навколо від цього стає добрішим. Зуміла переконати в цьому і нас, її співрозмовників, гостинно зустрівши в своїй хатині, щиро розкриваючи душу назустріч новому дню.

Ольга ЧЕЛЯДИН.

“Голос Опілля” №51
04.12.2010

Tags: , , , , ,


Було складне повоєнне життя. Діти,  здається, найбільше це відчували   – не  було солодощів чи чогось смачного, та не було головного – хліба. Літом якось було легше. Та ось наступила зима. Діти  ходили до школи, як хто міг: хто раз в тиждень, а хто і того ні. Наближалися Різдвяні свята, бо Новий рік (1 січня ) ніхто в нас не святкував ( Новий рік святкували 14 січня). До Різдвяних свят було ще більше місяця, а я вже готувала прикраси на „деревце”, так в нас називали новорічну ялинку. Я витинала зірочки, кошечки, навіть ангели ліпила із муки, та з вати. До мене приходили мої шкільні ровесниці-коліжанки і я в них вимінювала матеріал для прикрас, а головне кольоровий папір.
Десь за тиждень  до свят, мама білила хату і мене попросила витирати ікони. В нас було їх багато – 15 або і більше, передня стіна  була завішена аж  під стелю і ще по боках. Одна  іконка була трохи менша  від інших (не пам’ятаю точно чи то вечеря апостолів чи то яка інша) я  її витирала  і мене привернув  увагу  кольоровий синій папір із лівої сторони – гарний, трошки виступав з-під  картону, яким була обкладена ікона.
Я попросила маму щоб вона мені помогла витягти той папір з рамки на прикраси до ялинки. Але мама не дозволила. Та мене він так зацікавив, що я все ж таки наважилася сама розібрати ножем  ікону, витягти цвяшки, забрати картон, а під картоном  синій блискучий  пакет… а в  ньому, не повірите, точно пам’ятаю було 120 злотих – за польської влади то були дуже великі гроші для нашої родини, але то вже був час по війні і вже була радянська влада… Мої дід та баба були люди бідні і виховували 6-ро дітей – два сини і чотири  дочки і напевно дід складав ті гроші на посаг дочкам.
Коли  я показала той скарб мамі  та її сестрі, з якою ми жили, то вони дуже розчарувалися, що пропали такі гроші…а я була задоволена, бо мала досить паперу для ялинкових прикрас.
Ялинка вийшла гарна – з яблуками, з цукерками, я завивала ясьок (таку велику білу фасолю) в кольоровий папір. Під  ялинкою зробила  Різдвяну шопку.
Мама на жорнах намолола сухого цукрового буряка, присмаженого на кухні, додала ще кукурудзяної муки і з того усього спекла медівник, вийшов дуже смачний! Так  що і ялинка і Різдвяні свята з колядою були просто чудові та святкові! Тільки мама та тітка ще довго не могли прийти до тями. Діда в той час вже не було, він помер  рік назад на Василя і називався Василем. Але Вам я таких не бажаю, то був 1947 рік дуже жорстокий час для нашого народу.
Анна Бойко. 2011 рік.

Всі історії ✑БЛОГО-КНИЖКИ✑

Tags: , , , , , ,